Чому християни протистоять Церкві

28 Грудня 2022 21:54
338
Фото: mirtesen.com Фото: mirtesen.com

Плюралізм думок, як і повсюдна профанація, дісталися й до нас із вами. І саме завдяки їм сьогодні так багато «фахівців» у церковному питанні.

Як і належить християнам, потрібно починати з себе, тому давайте кожен запитає себе: що особисто для мене означає бути християнином? Впевнений, що більшість почне з міркувань на кшталт: це означає вірити в Христа, робити добрі справи, виконувати заповіді, зрощувати любов до Бога та ближніх тощо. Але якби ми таке запитання поставили християнам перших століть, то більшість із них відповіли, що бути християнином – значить належати Церкві.

Думаю, нам не варто нагадувати, що Церква є тим спасительним кораблем, на якому, перепливши житейське море, ми зможемо таки дістатися тихої гавані Царства Небесного, проте чомусь про це ми нерідко забуваємо. Очевидно, що наведений приклад говорить нам про пошкодження чи недостатність церковної свідомості. Саме так міркує священномученик Іларіон (Троїцький), день вшанування якого православні вшановують 28 грудня.

«Християнство – це звучить, як новокантіанство чи ніцшеанство! Ця підробка Церкви християнством, як тонка отрута, проникає у свідомість навіть і церковного суспільства», – пише владика Іларіон і, якщо вдуматися, очевидно, що він має рацію. Ми розуміємо, що ми є членами Церкви, але не завжди це відчуваємо. Нам справді більш звично відчувати себе саме християнами.

Належність до християнства – поняття більш розмите, адже християнами вважає себе багато людей, навіть ті, хто протистоїть Церкві і піднімає свою руку на неї.

Зовсім інша річ – належність до Церкви. Говорячи формальною мовою, це вже інституційна проблема.

Бути членом Тіла Христового − означає жити за певними правилами, при тому, що ці правила зачіпають буквально всі сфери життя, а на таке погодиться далеко не кожен. Тим більше, що для людини, яка дійсно йде за Спасителем, неприпустимою буде сама думка будь-якого протистояння Церкві або втягування її в політику, або використання для виправдання своїх меркантильних цілей. Природно, що в історії можна знайти всілякі приклади, але ж ми говоримо не про аномалії, а про те, як має бути.

У результаті складається дуже дивна ситуація, дивності якої багато хто просто не помічає. Перетворивши Церкву у своїх умах на абстрактну і невизначену ідею християнства, багато людей стали вважати себе фахівцями у цій темі. У результаті в особистому спілкуванні мені неодноразово доводилося стикатися з такими міркуваннями, абсурдність яких навіть критикувати складно, оскільки просто не знаєш, з чого почати.

Говорячи про своїх сучасників, священномученик Іларіон, ніби про наші часи, зауважує: «Це властивість гордої і себелюбної людини: про все вона міркує сміливо і самовпевнено, хоча по суті не розуміє того, що стверджує. Особливо ясно це виявляється у питаннях віри. Тут усі хочуть бути вчителями, апостолами та пророками. Тут не бентежаться навіть своїм повним невіглаством. В інших областях люди, які нічого не знають, вважають за краще хоч мовчати. Але у питаннях віри у нас тепер найбільше міркують та проповідують ті, хто найменше у цих питаннях розуміє».

Описані процеси владика Іларіон характеризує як відокремлення християнства від Церкви.

Люди від того й міркують так упевнено про Церкву і дозволяють собі навіть ставитися до неї вороже, бо в головах у них стався такий поділ. Тобто вони думають, що можна бути християнином і водночас ворогувати з Церквою.

У результаті виходить, що ті, хто з повагою відгукується про християнство, можуть практично не замислюватися про Бога і майбутню вічність, що нічим іншим як ненормальністю назвати не можна.

«Люди, які за метриками звучать "віросповідання православного", – пише владика Іларіон про своїх сучасників, – з якоюсь незрозумілою зловтіхою вказують на дійсні, а частіше на вигадані недоліки церковного життя, не сумують про ці недоліки… але саме зловтішаються».

Далі він говорить, що почали з'являтися люди, для яких наклеп на Церкву перетворився на ремесло і засіб заробітку, і, що дивно, все це називають «прогресивністю», і навіть ті, які вважають себе справжніми християнами, усьому цьому неподобству охоче вірять.

Проблема такого стану справ, на думку владики Іларіона, обумовлена ​​заміною у суспільстві ідеї Церкви якимись невизначеними величинами. В результаті люди перестали боятися бути відлученими від Церкви або, через свої вчинки, опинитися поза її межами.

Той, хто не замислюється над вічністю, не боїться її втратити і не намагається її досягти.

У свідомості такої людини все християнство, в кращому разі, зводиться лише до моральних норм, а в гіршому − і самі моральні норми розчиняються в плюралізмі думок: «У цих людей ніби завжди анархічний лад мислення; вони чи не здатні, а частіше – просто лінуються продумати до кінця свої думки».

Священномученик Іларіон (Троїцький), незважаючи на велику тимчасову відстань, відчув вплив думки священномученика Кипріана Карфагенського, який у своїх міркуваннях про Церкву був дуже суворий. Його знамениті цитати «Кому Церква не Мати – тому Бог не Батько» та ін. багатьом із нас добре знайомі. У такому ж ключі мислив і владика Іларіон. Критикував він своїх сучасників, але кожен може в його словах впізнати і себе, і оточуючих людей.

Очевидно, що нам варто гостріше сприймати нашу належність до Церкви, а від того більше цінувати її і виявляти вірність, незважаючи на якісь бурі та випробування. Інакше, які ми православні християни?

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також