Чим темніший храм, тим більше в ньому світла

02 Грудня 2023 20:49
425
Кафедральний собор Олександра Невського у Парижі. Фото: Flicre Кафедральний собор Олександра Невського у Парижі. Фото: Flicre

Фізична самотність, зовнішнє мовчання, зосередженість необхідні кожному, хто прагне споглядального життя.

«Ви бо були колись темрявою, тепер же ви світло в Господі, поводьтеся, як діти світла, бо плід світла знаходиться в кожній добрості, і праведності, і правді» (Еф. 5:8-9).

Шлях до світла лежить через пустелю власної душі. У Єгипті, де на залізному троні з мерехтливими неоновими вогнями сидить Фараон, у цьому порнографічному Діснейленді, де людська біомаса споживачів шукає «пожадливості тілесної, і пожадливості очам, і пихи життєвої» (1 Ін. 2:16-17), цього світла не знайти. Потрібно вийти з Єгипту, залишитися наодинці з холодом, голодом, самотністю безводної пустелі, ризикнувши піти у невідомість. Орієнтуватися доведеться лише за зірками – у ті проміжки часу, коли небо буде світле, а вітер не підніматиме жорстоких піщаних бурь. Такий шлях кожної душі до Царства Небесного.

Фізична самотність, зовнішнє мовчання, зосередженість необхідні кожному, хто прагне споглядального життя. Потрібно тікати від людей і світу, від усієї тієї різноманітної палітри переживань, почуттів, емоцій, у які щодня занурюється наша душа. Але не втеча від людей має бути метою такої самотності, а любов до Бога. Справжня самота − це не зовнішня порожнеча, а безодня, що відкривається в серцевині душі.

Нерідко можна почути про те, що головне для подвижника – не географічна самотність, а внутрішня, сердечна, та, що глибоко всередині нас. З одного боку, це правильно. Але з іншого − досягти її неможливо, поки людина не матиме кімнати, кута, місця, де вона може залишитися у фізичній самоті. Не маючи досвіду внутрішнього спокою, ми не зможемо його відчути і навчитися знаходити в собі, поки фізично не відокремлюватимемо себе від невгамовного шуму й суєти світу. На самому початку цього шляху фізичне усамітнення необхідне. Воно розриває нитки зору та слуху, що пов'язує нас із іншими людьми. «А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері, і помолися Отцеві своєму, що в таїні...» (Мф. 6:6).

У кожного з нас має бути своя «печера мовчання», в якій можна сховатися від усього зовнішнього. Стародавні церкви будувалися таким чином, щоб у них було якнайменше світла. Напівтемрява, що освячується тихим мерехтінням свічок, куди більше сприяє молитовному зосередженню, ніж храми, що освітлюються величезними панікадилами з яскравими електричними лампами. Людині, що молиться, іноді важливо стати на коліна десь у куточку храму, і при цьому залишитися непоміченим для навколишніх, щоб вона могла поплакати, не привертаючи до себе уваги.

Любов до такої молитовної обстановки змусила мене одного разу звершити Великдень, не вдаючись до електричного освітлення. Наш маленький храм, що поміщає від сили кілька десятків людей, був висвітлений виключно мерехтливими вогниками веселих великодніх свічок. І, незважаючи на такий, дуже незвичайний, підхід до великоднього богослужіння, на мій погляд, служба вдалася, і я не шкодував про ухвалене рішення.

Де немає таємниці, там не може бути й споглядання. А споглядання не буде там, де немає самотності. Досвідчений християнин може, звичайно, жити в глибокому спокої і серед мирської метушні, але навіть йому будуть потрібні періоди повного усамітнення. Але якщо людина скуштує смак цієї тиші, пізнає серцем насолоду усамітнення, вона ніколи не забуде її свіжості. Душа сама прагне цього спокою, шукає місця, де можна залишатися наодинці з Богом.

На жаль, наше життя переповнене мирською суєтою. Найгірше те, що більшу частину цієї метушні ми генеруємо самі. Це відбувається через захисну реакцію нашого розуму. Він не хоче, щоб душа йшла від нього в бездумність молитовного мовчання. Тому власну порожнечу людина заповнює, як правило, безглуздою діяльністю, наділяючи її псевдодуховним змістом.

Жодні, навіть найдобріші справи, не зможуть дати душі те, що може дати їй молитва. Тільки вона одна здатна привести її до тиші та безмовності. Коли розум звернений у світ, у душі панує суєта, коли всередину – приходить порятунок, обов'язковим атрибутом якого є звільнення від усього зовнішнього. Розум знає лише власну діяльність, бо весь складається з думок. Він не може знати ні Бога, ні того, що від Бога. Тільки дух людини, створений за Його образом і подобою, пізнає Господа.

Сказані слова, хоч би якими прекрасними вони були, прочитані книги, хай навіть їх буде сотні, вчені ступені та звання ні на йоту не наближають нас до богопізнання. Тому найкращий початок спасіння – перестати жити метушливим розумом, що бовтає всяку нісенітницю, а вчитися осягати Бога в тиші серця, усамітнюючись від світу і людей у ​​тишу мирного духу. Ми не зможемо знайти Бога ні в минулому, ні в майбутньому. Він, вічно живий і юний, завжди перебуває тут. Бог нас чує та любить. Він чекає, коли ми звернемо на Нього увагу, відірвавшись від безглуздого бігу світом.

Поки для нас головним є тіло, ми будемо жити в скорботах. Як тільки головним для нас стане Бог, Він візьме наші скорботи на Себе, а нам дарує свободу. Власне, і скорботи нам потрібні лише для того, щоб ми вчилися частіше дивитися на Небо. Душевне життя починається з того моменту, коли ми з самого ранку вчимося проводити день у мирній душі. Потім таке життя, при вкоріненні цієї звички, може поступово перейти в духовне, коли дух почне прокидатися, а розум поступатись місцем інтуїції. Правда, просто так, без бою, розум своїм лідерством не поступиться і будуватиме різного роду підступи та спокуси. Старцю сказали послушники: «У ваших повчаннях, отче, ми постійно чуємо, що для спасіння потрібне здебільшого лише одне терпіння». – «Чому тільки одне терпіння, діти мої? − відповів старець. − Багато, багато потрібно терпіння».

Ніхто не може завдати більше шкоди людині, ніж вона сама. Щодня ми закутуємо свою душу в густу завісу думок. Тому навколо нас світло Боже, а всередині глибока темрява. Вся метушня світу легко вміщується в нашому невеликому розумі, який є її заводною іграшкою. Він все судить і пересуджує, щоб потім нас годувати кашею хибних думок та вигадок.

«Безмовність духу – це не мертва цинічна байдужість холодного розуму. Це глибоке співчуття у Христі до всього, що живе на цьому світі: до всіх людей і до всіх народів, не дивлячись на їхні звичаї та вірування, це безмежний жаль до кожної частинки життя і кожної билинки, це бажання все захистити, зберегти, примножити і привести до Божественної благодаті. Це є мир Христовий, який бажає всім Божої благості: "І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі" (Фил. 4:7)» (Старець Симон Безкровний).

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також