Світ насправді не такий, яким ми його бачимо

10 Лютого 20:08
336
Зцілення сліпого. Фото: ekklisiaonline.gr Зцілення сліпого. Фото: ekklisiaonline.gr

Недільна проповідь на Євангельський уривок про зцілення сліпого.

Христос, стомлений, іде запиленим шляхом, оточений натовпом людей. Сліпий, почувши кроки безлічі ніг, цікавиться тим, що довкола нього відбувається. Дізнавшись від перехожих про те, що поруч йде Іісус, про якого всі говорять, він почав голосно кричати Спасителю, просячи його про зцілення. Сліпий продовжував це робити навіть тоді, коли оточуючі просили його замовкнути. Але для нього мало значення лише одне – він хотів стати зрячим. І, завдяки своїй вірі та наполегливості, сліпець отримав те, що просив.

Я не помилюся, якщо скажу, що ця людина була першим практиком Іісусової молитви. Так досі ми знову і знову просимо Господа, щоб Він помилував нас, зцілив нашу душу, повернувши їй зір, оживив наше кам'яне серце, очистив свідомий розум. Світ із різних боків та різними способами намагається нам у цьому перешкодити. Бог теж не одразу відповідає. Але якщо ми не станемо впадати у відчай і будемо наполегливими, то благодать обов'язково увійде в нашу душу.

Люди, які бачать світ таким, яким він є насправді, а не таким, яким нам здається, говорять про те, що ми завжди стоїмо обличчям до обличчя перед Богом. Ми цього не бачимо, бо на зіницях нашої душі виросло більмо гріха. Людина духовно сліпа. Занепалий розум накинув на нас пелену незнання та нерозуміння.

Ми бачимо все таким, якими є самі, яким є наш розум. Ось чому ніколи не можна довіряти тому, що нам здається настільки очевидним.

З дитинства нас навчали у школі, що духовність – це поезія, література, музика тощо. У Церкві духовною освітою назвали книжкове знання. Тільки практики відкрили нам, що духовне життя − це життя людського духа, що перебуває в духовному серці. І що саме цим духовним серцем і слід займатися, щоб розум, входячи всередину нього, перебував у тихості та безмовності, а тіло було слухняне приборканому розуму.

Ставлення до різних життєвих обставин визначає нашу духовну зрілість. Всі вони вчать нас проходити Божественну школу спасіння з повною довірою Христу, дивлячись на всі свої біди, скорботи та прикрості ніби збоку.

«На твоєму життєвому шляху завжди присутній той самий дуже важливий вибір: ліворуч − твій егоїзм, який керував тобою багато років і який ти вибирав, ніби загіпнотизований ним, праворуч − дух, який ти втратив у дитинстві, але який, як і раніше, лагідно кличе тебе до себе, незважаючи на твої численні падіння, і неухильно ведучи тебе до вселення у твоє серце Пресвятої Трійці» (старець Симон Безкровний).

Вибір у лівий бік робить той, хто постійно відчуває недовіру до Промислу Божого, часто нарікає та засуджує, бо бачить не те, що є, а те, що йому здається. Праворуч йдуть ті, хто довіряє Богові, а не собі, знаючи, що Господь не робить помилок, тому що в Ньому все досконало.

Коли розум таких людей з'єднується з серцем, вони входять в інший світ, бачачи нове Небо та нову Землю, в яких сяє нетлінне Світло Христове.

Наша уява вигадала собі ідола, якого назвала «богом». Цей ідол покликаний вирішувати всі наші складні питання, позбавляти життєвих проблем та спокус. Але насправді, щоб позбавитися всього цього, потрібно не Бога підганяти під себе, а самому поступово змінюватися.

Якщо вирішувати проблеми зовні, то вони або збільшуватимуться, або змінюватимуть одна одну. Щоб раз і назавжди вирішити всі свої проблеми, потрібно навчитися віддавати їх Богу, ніби усуваючись від них і не прикладаючи до них серця. Тоді вони вирішуватимуться самі по собі, нерідко навіть без будь-яких наших зусиль. Наш страх перед стражданнями перешкоджає Божому Промислу приносити нам благо.

Причина нашого ремствування – саможаління. Коли людина всім серцем прагне Бога і шукає спасіння, Господь її ніколи не залишить і зробить так, що в результаті ці страждання і печалі обернуться благодаттю і радістю.

Наш егоїзм переживає власне життя, так само як перегляд кінофільму або читання книги, в які ми поринули з головою, переносять нас в інший світ. Щоб прийти до тями, достатньо вимкнути телевізор або закрити книгу.

А як бути з власним життям? Потрібно заспокоїтися, увійти розумом у серце і закритися в ньому для молитви та безмовності.

Гра нашої уяви, переживання, емоції, які ми помилково називаємо життям, крадуть усі наші сили. Для того, щоб зберегти ясність розуму та духовне бачення ситуації, необхідно відірватися від світу розумом і зосередитись у сердечній тихості та спокої духу. Постійність такої духовної практики призводить до безпристрасності. Безпристрасність повертає нас до власного духу та Христа. А той, хто навчиться любити Христа у своєму серці, зможе полюбити і ближніх, ким би вони не були і якими б не здавалися.

«Якщо в тобі є певні чесноти, то ти їх бачитимеш і в інших людях. Відповідно, якщо ти одержимий якими-небудь гріхами, а всякий гріх є одержимість, то ти помічатимеш їх у кожній людині. Твій розум схожий на кольоровий олівець, і він розфарбовує світ у той колір, який у ньому. Тобі треба зупинити свій розум, який спрямований у світ і створює егоїстичне бачення світу. Тобі необхідно повернути його всередину та почати сприймати все духом» (старець Симон Безкровний).

Десь там, на просторах духу, де вже немає ніякого егоїзму, вульгарності та пристрастей, живе безтурботна радість нашого чистого буття. Сердечна тихість дає певне передчуття цієї благодатної радості та нескінченного блага. Від цієї радості зростає співчуття до всього живого, до кожної людини, звіра, дерева, рослини і навіть до ворогів людського роду. Це співчуття веде до ще більшої радості – жити заради улюбленого Христа.

Це і є справжнє щастя. Ті, хто знайшов це щастя, чий дух ожив у Христі, оновившись світлом Святого Духа, стають старцями. Які ж вони не схожі на тих, хто сьогодні грає роль старця. Можна вдавати і самому вірити в того, кого ти граєш, але неможливо за своїм бажанням випромінювати з себе благодатне тепло Христової любові та співчуття. Тому що це дарується лише Богом.

Старець Симон звертає нашу увагу на те, що його духівнику, архімандриту Кирилу (Павлову), не завадила знайти Христа ні війна, ні страшні роки безбожжя та атеїзму, бо він мав серце, повністю віддане одному Богові. «Відтоді, як я знайшов Євангеліє, Бог був завжди зі мною», – так говорив отець Кирил. І це справжня правда. Це і є та досконала радість, яку здобуває людина, яка отримала зцілення свого духовного зору. І ця радість нескінченна, тому що нескінченний Бог, який дає цю радість.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також