Новомученики XX століття: митрополит Володимир Київський

13 Сiчня 14:31
370
Священномученик Володимир (Богоявленський). Фото: ekklisiaonline.gr Священномученик Володимир (Богоявленський). Фото: ekklisiaonline.gr

Життя цієї людини – живе свідчення про Христа в тих ситуаціях, коли багато хто волів би промовчати, не порушувати заведеного порядку. А його смерть – гідний вінець такого життя.

Митрополит Володимир (Богоявленський) – перший ієрарх, який прийняв мученицьку кончину від рук більшовиків. Його смерть започаткувала небачені досі гоніння на Церкву Христову, які тривали загалом 70 років. Символічно, що саме в Києві, де у 988 р. відбулося Хрещення Русі, у 1918 р. почалися гоніння, що майже повністю знищили Церкву.

Ранні роки

Про життя владики до архієрейської хіротонії скажемо небагато. Він народився у 1848 р. у с. Мало-Моршівка Тамбовської області в сім'ї священника і був названий Василем. У 9 років він втратив батька, а в 10 вступив до духовного училища, яке закінчив у 1864 р. серед кращих випускників. Потім навчався у Тамбовській семінарії, де також був одним із найкращих, і у 1870 р. вступив до Київської духовної академії.

Відмінною рисою характеру майбутнього священномученика з дитинства була сором'язливість. З одного боку, це захищало його від того морального занепаду, який панував у тодішніх бурсах, а з іншого – він тяжко сходився з людьми, не заводив друзів, не надто довіряв оточуючим. Це не дозволило йому, висловлюючись сучасною мовою, сформувати навколо себе команду, яка була б здатна ефективно втілювати в життя його починання. Часто йому доводилося самотужки йти проти системи, боротися з нерозумінням і небажанням змінювати звичний перебіг справ. Його також завжди відрізняло прагнення виконати завіти Христа, явити правду, чого б це не коштувало. Можна сказати, що він не вмів пристосовуватись і вловлювати кон'юнктуру, але разом з цим він не був революціонером у широкому розумінні цього слова і не прагнув усе змінити.

Просто він намагався виконати Божу волю в рамках тих обставин, в які був поставлений.

У Київській академії Василь Богоявленський обрав церковно-практичне відділення, на якому вивчалися науки, пов'язані з душпастирською діяльністю: пастирське богослов'я, гомілетика, літургіка, церковне право, література та іноземні мови. У 1873 р. він захистив дисертацію на тему: «Про право церковного відлучення», а в 1874 р. був випущений з Академії в званні кандидата богослов'я.

Після закінчення Київської духовної академії Василь Богоявленський повернувся до рідної Тамбовської семінарії, де викладав гомілетику, літургіку, канонічне право, Святе Письмо, а також німецьку мову. Крім цього, він викладав географію в єпархіальному жіночому училищі та в жіночій гімназії.

У 1876 р. Василь Богоявленський одружився з Олександрою Василівною Салтиковою, але священний сан прийняв лише через шість років, у 1882 р. Його першим місцем служіння став Покровський собор міста Козлова Тамбовської області, де він став помічником настоятеля. Вже через рік отця Василія було призначено благочинним церков м. Козлова та настоятелем Троїцької церкви.

Перше, що здивувало паству о. Василія, була жива проповідь, яку він вимовляв, а не зачитував з папірця, як було прийнято.

Друге здивування – це просвітницька діяльність поза богослужінням. Він організовував зустрічі з людьми, душпастирські бесіди, проводив лекції. Намагався прищепити людям усвідомлену віру в Христа, а не просто механічно виконувати релігійні ритуали. Ця діяльність одразу ж викликала нерозуміння і тихий опір серед духовенства та багатьох жителів Козлова. Але згодом усі побачили щире прагнення о. Василія нести людям проповідь Євангелія. У 1883 р. з ініціативи отця Василія було створено Братство при цвинтарній Хрестовоздвиженській церкві, яке займалося благодійністю та просвітницькою діяльністю.

У 1885 р. о. Василія спіткало важке випробування – від туберкульозу померла його дружина, а потім і єдина дитина. Він сприйняв це як Божий промисел і через рік прийняв чернецтво з ім'ям Володимир.

Наступного ж дня після постригу його було зведено до сану архімандрита і призначено настоятелем Козловського Свято-Троїцького чоловічого монастиря. А ще через рік він був переведений на посаду настоятеля Новгородського Антонієвого монастиря і призначений членом Новгородської духовної консисторії. Це відбивало дух того часу. Людину, яка ще й одного дня не пробула ченцем, призначають настоятелем монастиря. Священника, знайомого лише із сімейним укладом життя, ставлять керівником монахів.

У більшості випадків це не приносило чернечому чину нічого, крім шкоди. Але в цьому випадку недосвідченість у чернечому діянні компенсувалася високими духовними якостями майбутнього святителя і його прагненням нести Євангельську проповідь усім, з ким він стикався. На новому місці свого служіння о. Володимир також почав проводити позабогослужбові бесіди, відкрив єпархіальну бібліотеку, організував релігійно-моральні читання для народу.

У 1888 р. у Свято-Троїцькому соборі Олександро-Невської лаври в Санкт-Петербурзі архімандрит Володимир був хіротонізований на єпископа Староруського, вікарія Новгородської єпархії.

Початок архієрейського служіння

На першій архієрейській кафедрі владика Володимир пробув недовго, близько трьох років. Запам'ятався проведенням духовно-моральних бесід у Софіївському федральному соборі, організацією ювілейних урочистостей на честь 900-річчя Хрещення Русі та перенесенням чудотворної ікони Божої Матері Старорусської з Тихвіна до Старої Русси. Старорусська ікона з'явилася в Старій Руссі за одними джерелами в 1470, а за іншими – в 1570 році.

Достеменно відомо, що у 1570 р. вона була тимчасово перенесена зі Старої Русси до Тихвіна, де спалахнула епідемія морової виразки. За переказами, епідемія припинилася, але тихвінці ще понад 300 років під різними приводами відмовлялися віддавати ікону назад, часом погрожували народними бунтами. А жителі Старої Русси, відповідно, усі ці роки шукали спосіб повернути ікону.

І ось у 1888 р. ікона все ж таки була повернута з урочистим хресним ходом, який зустрічав у Старій Руссі єпископ Володимир.

Самарська кафедра

На початку 1891 р. єпископа Володимира було призначено на Самарську кафедру, де він став правлячим архієреєм. Пробув він на цій кафедрі менше двох років, але ці роки були дуже важкими і навіть трагічними. Як і на колишніх місцях свого служіння, він відразу ж перейнявся духовною просвітою довіреної йому пастви. Духовно-моральні розмови, громадські читання, особисте спілкування з людьми будь-яких верств та соціального становища.

У Самарі єпископ Володимир не тільки сам проводив розмови з народом, а й наполегливо закликав до цього духовенство. Він завів звичай у різних храмах своєї єпархії по черзі призначати читання акафіста з наступною проповіддю та бесідою. Акафіст читав сам, а проповідь і повчання доручав священнику. При цьому сам не йшов із храму, а сідав на лаву і слухав проповідь як звичайний парафіянин.

Читання для інтелігенції проводилися у будівлі Міської Думи і були настільки популярними, що зала засідань просто не вміщала всіх бажаючих. Особливу увагу владика приділяв справі виховання дітей. Його стараннями було відкрито близько ста п'ятдесяти церковно-парафіяльних шкіл. Навчання та виховання дітей він вважав священним обов'язком духовенства. У 1891 р. у день пам'яті рівноапостольних Кирила і Мефодія, 11 травня, він заснував свято для всіх вчителів та учнів. Школярі та студенти з усіх навчальних закладів були запрошені до кафедрального собору на урочисте богослужіння з наступною бесідою та роздачею літератури. Така активна діяльність владики багатьом припала не до вподоби, мали місце прояви тихого саботажу. Наприклад, свято на честь свв. Кирила і Мефодія вдалося влаштувати лише з другої спроби.

Крім цього, єпископ Володимир клопотав перед Святішим Синодом про відкриття місії для просвітництва іновірних жителів самарського краю. Також він створив братство імені святителя Олексія для організації просвітницької діяльності.

У 1892 р. Самарську губернію вразили два лиха: внаслідок неврожаю почався голод, а внаслідок голоду почалася епідемія холери. Єпископ Володимир усім серцем відгукнувся на народне лихо. Він розпорядився виділити на допомогу нужденним кошти з єпархії. У самій Самарі, а також у кожному повітовому місті він заснував церковні комітети для збору коштів і роздачі пожертвувань. При монастирях і багатих парафіях були відкриті столові та чайні для бідняків. Безкоштовно годували всіх студентів і вихованців навчальних закладів. У єпархії склали списки духовенства, яке особливо потребувало допомоги, потім у ці списки стали включати представників інших верств.

Коли почалася епідемія холери, владика став служити на майданах Самари молебні перед Смоленською іконою Божої Матері. Ризикуючи заразитися, він особисто відвідував лазарети та лікарні, втішаючи страждаючих і надаючи їм допомогу. Коли число смертей стало обчислюватися сотнями щодня, єпископ Володимир став служити панахиди на Самарському кладовищі.

Але не всі жителі Самари прагнули допомогти нужденним. Саме в цей час у Самарі проживав молодий В. І. Ленін, який лише розпочинав свою революційну діяльність. Він і його однодумці намагалися використати голод і епідемію для своїх революційних цілей, для розпалювання народного невдоволення.

Один із соратників Леніна, В. В. Водовозов писав у своїх спогадах: «Вл. Ульянов ... різко і безперечно виступив проти годування голодуючих. Його позиція, наскільки я її зараз згадую, — а запам'ятав її добре, бо мені доводилося чимало з ним про неї сперечатися, — зводилася до такого: голод є прямим результатом певного соціального ладу; доки цей лад існує, такі голодування неминучі; знищити їх можна, лише знищивши цей лад. <…> Він змусить мужика замислитися над основами капіталістичного ладу, розіб'є віру в царя і царизм і, отже, свого часу полегшить перемогу революції».

Ось така ситуація була тоді в Самарі. Але й закінчення голоду та епідемії не принесло владиці Володимиру радості, він бачив, що народ після закінчення лиха анітрохи не врозумився і повернувся до свого колишнього гріховного життя. «На жаль, тільки-но віддаляється від нас гнів Божий, життя міста починає вже знову набувати того вигляду, який воно мало до хвороби: храми Божі знову пустіють, площі граду знову оголошуються безчинними танцями, безсоромними піснями», – сказав він після чергового молебню на площі перед кафедральним собором.

Грузинський екзархат

18 жовтня 1892 року єпископа Володимира було призначено екзархом Грузії зі зведенням у сан архієпископа. Це було призначення, про яке можна було сказати: на кафедру, як на Голгофу. Грузинська Церква – одна з найдавніших, за переказами її заснував апостол Андрій Первозванний, який зібрав першу християнську громаду в містечку Ацкурі. Коли у 1801 р. Грузія увійшла до складу Російської імперії, Грузинська Церква користувалася в народі безроздільним авторитетом і керувалася патріархом-католикосом із собором єпископів, як і передбачено канонами. А Руська Церква на той час ось уже 100 років фактично була частиною держапарату і керувалася не патріархом і єпископами, а світським чиновником, оберпрокурором Святішого Синоду, який діяв від імені та на користь царя.

З Грузинською Церквою особливо не церемонилися: автокефалію скасували, патріарха прибрали, з 13 єпархій залишили лише дві і вбудували в систему управління Руською Церквою з усіма наслідками. І цілком природно, що грузинське духовенство і паства не шанували Руську Церкву і загалом Російську імперію.

Архієпископ Володимир все це чудово розумів і, хоча не був прихильником негайного відродження грузинської автокефалії, робив все від нього залежне для блага Грузинської Церкви. Почати з того, що він вивчив грузинську мову і служив нею літургію. У 1894 р. він підтримав направлену грузинською громадськістю до Святішого Синоду доповідь, в якій містилися скарги на утиски грузинського духовенства і пропонувалися кроки щодо реформування управління Грузинським Екзархатом, зокрема: призначення екзархом грузинського архієрея та збільшення кількості єпархій.

Як і раніше, владика розгорнув активну діяльність у сфері духовної просвіти: публічні читання, бесіди, відкриття та забезпечення всім необхідним церковно-парафіяльних шкіл, заснування братства в Тифлісі, відкриття Кутаїської духовної семінарії.

Крім цього, він активно займався відновленням храмів, за час його служіння в Грузії було збудовано та відреставровано близько ста храмів.

Через рік після призначення на Грузинську кафедру йому довелося зіткнутися з тим самим лихом, що й у Самарі – епідемією холери. Він також розпорядився виділити кошти на допомогу нужденним, організував безкоштовні їдальні та чайні для найбідніших, відвідував лікарні та притулки. Також служив молебні на площах і влаштовував хресні ходи в тих районах, де холера лютувала найбільше.

І незважаючи на все це, владика Володимир також зустрічав опір своїм діям, нерозуміння, а часом і відкриту ворожнечу. У Святіший Синод у великій кількості надходили наклепницькі доноси на нього. Ще один новомученик, протоієрей Іоанн Восторгов, який також служив у ці роки в Грузії, писав: «...я знав про те, яка ненависть оточувала екзарха, який панував наклеп, спрямований проти нього, і яким важким було його становище серед грузинського кліру. <…> Безкорисливість, простота, всім відома працьовитість, справність у всьому, навіть, і переважно, чернеча цнотливість – все в екзарху викликало підозру і всілякі наклепницькі доноси».

Московська і Санкт-Петербурзька кафедри

21 лютого 1898 р. владику Володимира було призначено митрополитом Московським і Коломенським. Тут вся його звичайна діяльність продовжилася, тільки вже у великих масштабах. Додалася активна боротьба з пияцтвом, у 1911 р. він організував і провів Всеросійський антиалкогольний з'їзд, а у 1912 р. – Всеросійський з'їзд практичних діячів боротьби з алкоголізмом.

Але найпомітнішим було його залучення у політичну діяльність, а саме боротьбу з революційними ідеями, що дедалі більше захоплювали уми громадян. Правдивий із самого дитинства, він і тут не став кривити душею та займатися дипломатичними реверансами, а назвав усе своїми іменами. Його послання «Що нам робити в ці тривожні дні», присвячене революції 1905 р., було настільки різким, що духовенство не наважилося зачитувати його з амвона своїх храмів. Виник серйозний конфлікт, який розбирався на рівні Святішого Синоду. Синодали погодилися, що послання краще не оприлюднювати.

Ставлення владики до ідей соціалізму і комунізму зводилося до такого: народ має право вимагати соціальної справедливості, але має це робити законними методами.

Революція 1905 р. також стала тригером реформи церковного управління, яка визрівала кілька століть. Головними моментами цієї реформи було проведення Помісного Собору, чого не було вже 200 років, та обрання патріарха. Для організації Собору, на проведення якого навіть не було згоди імператора, в 1906 р. була скликана Передсоборна присутність при Святішому Синоді. Головою Присутності став архієпископ Фінляндський Сергій (Страгородський), майбутній патріарх, а його заступником – митрополит Володимир (Богоявленський).

23 листопада 1912 р. митрополит Володимир був призначений на столичну Санкт-Петербурзьку кафедру і став першим членом Святішого Синоду. Ця посада не давала жодних особливих повноважень, а швидше була покликана дещо заретушувати той факт, що Церквою керував світський чиновник. У столиці духовно-просвітницька діяльність владики була продовжена, продовжилася і боротьба з пияцтвом. Зокрема, він добився від Святішого Синоду встановлення Всеросійського дня тверезості в день Усікновення глави Іоанна Предтечі. На московській кафедрі його застала Перша світова війна. Митрополит Володимир створив єпархіальний фонд допомоги сім'ям військових, лазарет на 70 ліжок і комітет допомоги біженцям. Усіма силами він намагався полегшити страждання людей під час цієї війни.

Але ще більшим випробуванням стала так звана распутінщина. Історики досі не можуть дійти єдиної думки щодо особистості Григорія Распутіна і ступеня його впливу на державні та церковні справи. Одні вважають цей вплив незначним, інші стверджують, що Распутін міг звільнити будь-якого архієрея чи міністра і поставити на його місце іншого.

Як би там не було, а головний член Святішого Синоду митрополит Володимир (Богоявленський) вважав діяльність Распутіна дуже згубною для Церкви та держави. У 1915 р. він домігся аудієнції в імператора Миколи II і висловив в обличчя царю все, що він думає про Распутіна.

Активний учасник усіх тих подій митрополит Антоній (Храповицький) згодом написав: «У той час, як інші абсолютно брехали і постійно зраджували своїм переконанням, митрополит Володимир не боявся говорити "правду царям", і не "з посмішкою", як наш старовинний поет, але зі сльозами, свідомо наражаючи себе на прикрощі й страждання, і в той же час перетерплюючи всі життєві скорботи зі смиренністю і з найбільшою твердістю душі. Так, це був живий приклад нашим владикам, які часто останніми роками переживали боротьбу між правдою і вигодою, між совістю і честю від людей, – приклад того, як треба надавати перевагу першому, а не другому!».

Деякі джерела стверджують, що цар погодився з думкою владики, але сказав, що цариця нізащо не дасть образити Распутіна. Невдовзі після аудієнції у Миколи II, у листопаді 1915 р., митрополита Володимира було зміщено з Петроградської кафедри і відправлено до Києва, що розумілося як почесне заслання. Втім, за ним залишилося звання головного члена Синоду.

Київська Голгофа

У Києві митрополиту Володимиру довелося зіштовхнутися із проблемами, пов'язаними з окупацією частини території України, а також революційним бродінням. Як головний член Синоду він був змушений часто відлучатися до Петрограда, де й проводив більшу частину часу. Це викликало невдоволення серед київського духовенства і мирян. У Києві митрополита Володимира застали лютнева та жовтнева революції 1917 р.

Після зречення царя і створення Тимчасового уряду більшість членів Святішого Синоду подали у відставку. Митрополит Володимир був серед них. Повернувшись до Києва у березні 1917 р., владика дізнався, що за його відсутності було створено так званий Виконавчий комітет духовенства і мирян, який намагався, заручившись підтримкою Центральної Ради, захопити церковне управління. Митрополит Володимир відкинув претензії Виконавчого комітету, назвавши його самочинною установою.

У квітні 1917 р., коли владика знову був змушений виїхати до Петрограда, у Києві відбувся єпархіальний з'їзд, який сформував новий орган – Єпархіальну раду. Також з'їзд прийняв ухвалу, що «в автономній Україні має бути незалежною від Синоду українська церква».

За деякими джерелами, митрополит Володимир дав своє благословення на проведення цього з'їзду, але був проти його ідей про автокефалію.

Втім, жодних конкретних рішень з'їзд не прийняв, а ухвалив провести наступний з'їзд на початку серпня 1917 р. На цьому з'їзді владика Володимир був присутній особисто. Йому довелося вислухати стільки образ і наклепів на свою адресу, що він на кілька днів зліг у ліжко. А 15 серпня 1917 р. він виїхав до Москви, де відкрився Помісний Собор Руської Православної Церкви, на якому владика був почесним головою.

23 листопада 1917 р. у Києві було створено «Всеукраїнську православну церковну раду» (ВПЦР) на чолі з архієпископом Олексієм (Дородніциним). Цей архієрей до появи в Києві був архієпископом Володимирським і Шуйським. Але навесні 1917 р. був зміщений з кафедри Святішим Синодом на вимогу духовенства та мирян своєї єпархії за деспотичні методи управління, грубе поводження з духовенством, а також у зв'язку зі звинуваченнями у близькості до Г. Ю. Распутіна. Неважко здогадатися, що ці чинники робили його ворогом митрополиту Володимиру.

Восени 1917 р. Олексій (Дородніцин) приїхав до Києва і самовільно оселився у Києво-Печерській лаврі. Вловивши політичну кон'юнктуру, він на хвилі автокефальних настроїв спробував захопити церковну владу та усунути митрополита Володимира. Як це знайоме! Зміщений архієрей, звинувачений у деспотизмі, хоче стати главою Української церкви і для реалізації своїх амбіцій використовує автокефалістські настрої частини духовенства та мирян.

Головним завданням, яке ставила перед собою ВПЦР, було скликання Всеукраїнського церковного собору. Дородніцин і його соратники припускали, що цей Собор проголосує за автокефалію. 6 листопада 1917 р. ВПЦР направила митрополиту Володимиру, який перебував у Москві, лист із закликом не повертатися до Києва і піти у відставку з посади Київського митрополита.

Але владика відмовився це робити і 2 грудня 1917 р. приїхав до Києва та оселився у своїй Митрополичій резиденції у Києво-Печерській лаврі. А в Лаврі вже проживав Олексій (Дородніцин), який встиг налаштувати частину монахів проти митрополита Володимира.

Як не парадоксально, але Помісний Собор РПЦ у Москві не заперечував проти проведення Собору в Києві і навіть відправив туди делегацію на чолі з митрополитом Платоном (Рождественським). Засідання Собору відкрилися 7 січня 1918 р. у Софії Київській. Митрополита Володимира було обрано почесним головою, а реальним головою став єпископ Балтський Пимен (Пегов). Мабуть, так сталося тому, що митрополит Володимир спочатку був проти проведення Собору, але дав своє благословення заради церковного миру.

На першому ж засіданні Собор ухвалив рішення позбавити сану архієпископа Олексія (Дородніцина) за непослух священноначаллю та порушення канонів. Щодо автокефалії Української Церкви багато сперечалися, але до остаточного рішення так і не дійшли, а вирішили відкласти це питання до травня 1918 р., коли передбачалося провести другу сесію Собору.

Перерва у роботі Собору була зумовлена тим, що на Київ наступали війська більшовиків, які жорстоко обстрілювали місто. А після того, як вони захопили Київ 23 січня 1918 р., був влаштований справжній терор, з масовими вбивствами і грабежами.

Мученицька смерть

Києво-Печерська лавра також зазнала насильства та пограбування. Червоноармійці ходили храмами і келіями, блюзнірствовали, знущалися з братії і забирали, що потрапить під руку. Увечері 25 січня 1918 р. у покої митрополита увійшли п'ятеро озброєних людей, які зажадали, щоб владика одягнувся і пішов за ними. Митрополит Володимир уже зрозумів, що його поведуть на розстріл. Він сказав про це деяким присутнім там ченцям, благословив і попрощався зі своїм келійником.

Його вивели з Лаври через Економічні ворота і розстріляли неподалік лаврської стіни. Після того, як владика впав, його кілька разів проткнули багнетом, а потім пограбували. Перед смертю він молився і пробачив своїх убивць.

Вранці 26 січня 1918 р. тіло святителя було знайдено випадковими перехожими. Це означає, що лаврські ченці і люди, які були поряд з митрополитом, навіть не поцікавилися долею владики, не пішли за ним хоча б здалеку, а тим більше не спробували захистити його від червоноармійців. Можливо, це пояснюється атмосферою страху, що панувала на той час у Києві. Тіло священномученика було оглянуто медиками, одягнене в архієрейські облачення і покладено у Михайлівській церкві.

29 січня 1918 р. в Успенському соборі Лаври відбулося відспівування митрополита Володимира. Похований був владика у Хрестовоздвиженському храмі на Ближніх печерах. У 1992 р. священномученик Володимир був зарахований до лику святих, його мощі були винайдені і нині лежать у Дальніх печерах Києво-Печерської лаври.

Висновок

У чому значення подвигу священномученика Володимира Київського для нас, його нащадків? Насамперед, це приклад праведного життя. Існує думка, що в наш час неможливо жити за заповідями Євангелія, що це не узгоджується з ритмом сучасного життя, правилами того світу, в якому ми живемо і так далі. Так кажуть зараз, але так само говорили завжди. За всіх часів ті, хто не хотів жити згідно з Євангелієм, виправдовували себе подібними аргументами. І ось ті праведники, які жили поряд з такими людьми, які виправдовують себе, були живим свідченням того, що в будь-які часи, в будь-яких обставинах можна жити за Божими заповідями.

Митрополит Володимир не просто жив у складний час, він ще й обіймав високі пости в церковній ієрархії за абсолютно антицерковної системи управління Церквою, коли Церква не мала ні патріарха, ні соборного управління. Коли вона повністю підкорялася волі монарха і залежала від особистості оберпрокурора Святішого Синоду, який фактично керував Церквою. І в особі митрополита Володимира ми бачимо не бунтаря проти цієї системи, а смиренного трудівника на ниві Христовій, який робив усе можливе, щоб нести благу звістку про Христа людям, який за всіх складнощів та протиріч тодішнього життя рятував душі людські, виконував не формально, а дієво напутні слова Христа апостолам: «Ідіть, навчіть усі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх дотримуватися всього, що Я наказав вам…» (Мф. 28:19,20).

Він виходив на площі з проповіддю про Христа, він збирав людей і в храмах, і в залах різних установ, він не боявся, що йому ставлять незручні питання (а такі питання тоді дуже часто ставилися під впливом революційних настроїв). Адже він просто міг жити спокійним, розміреним життям російського архієрея і не виходити за рамки прийнятих на той час форм поведінки. Але він горів духом, горів любов'ю до Бога і саме тому міг запалити вогонь віри у серцях людей.

Наступний урок, який дає нам священномученик Володимир – це безстрашне сповідання правди перед лицем можновладців. Владика не міг, наприклад, не розуміти, чим загрожує його виступ проти Распутіна, проте вважав своїм обов'язком зробити це.

І, нарешті, його мученицька смерть дає нам приклад того, як повинен приймати смерть справжній християнин: спокійно, з повним переданням себе у волю Божу, з надією на вічне життя. Останні миті перед пострілами – молитва, хресне знамення, прощення вбивць.

Святий священномучениче Володимире, моли Бога за нас!

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також