«Фейки» про Церкву: зараз та за радянської влади

30 Сiчня 11:23
414
Між риторикою про Церкву української та радянської влади є вражаючі подібності. Фото: СПЖ Між риторикою про Церкву української та радянської влади є вражаючі подібності. Фото: СПЖ

Відзначаючи Всесвітній день релігії, українські чиновники викривали «фейки» про УПЦ. Тим самим займалися й комуністи під час найжорстокіших гонінь на Церкву.

Ви знаєте, чому Захід нам не дає зброї в достатній кількості та номенклатурі? Не знаєте? А от експерт Держетнополітики та заввідділенням релігієзнавства Інституту філософії Олександр Саган знає. Це тому, що на Заході поширюються нібито «фейки» про гоніння на УПЦ. 21 січня 2024 р. на конференції з нагоди Всесвітнього дня релігії він заявив таке: «Використання тих фейків за кордоном та спроби показати Україну як недемократичну країну або країну, в якій порушуються права і свободи віруючих, може призвести до обмеження військової та економічної допомоги Україні». Звісно, О. Саган сказав, що інформація про гоніння проти УПЦ є брехливою, у чому він абсолютно переконаний.

Всесвітній день релігії в Україні видався багатим на подібні заяви. Голова Держетнополітики Віктор Єленський заявив, що релігійна свобода України – «унікальна для всього світу», що «законопроэкт 8371 про заборону УПЦ – він, звісно, не про заборону» і його можна порівняти із законами ЄС про заборону носіння хіджабів.

Омбудсмен (уповноважений Верховної Ради з прав людини) Дмитро Лубінець заявив, що дестабілізацією релігійної ситуації в Україні займається Російська Федерація, але він, омбудсмен, ефективно цьому протидіє. «Офіс Омбудсмана стоїть на захисті прав вірян. Кожен громадянин і громадянка, незалежно від своєї релігійної приналежності, мають право на безпеку, захист і вільне вираження своїх переконань та свободу віросповідання!» – запевнив Д. Лубінець. Ще раніше він говорив, що в Україні немає жодних порушень прав вірян і що заява про це Верховного комісара ООН з прав людини Фолькера Тюрка – брехня.

Чому гоніння на УПЦ – не фейк

Усім тим, хто пропонує заплющити очі на очевидне й заявляє, що жодних гонінь на УПЦ немає, хотілося б нагадати одне з основних правил пропаганди: можна довго дурити вузьке коло осіб, можна дурити всіх, але нетривалий час, і абсолютно неможливо довго дурити всіх.

Активні гоніння на УПЦ тривають приблизно з 2018 р., коли колишній президент України П. Порошенко побудував свою передвиборчу кампанію на Томосі для ПЦУ. Агресія Росії суттєво підняла градус гонінь на Церкву. За всі ці роки, якби заяви про жорсткі гоніння на УПЦ і порушення прав вірян справді були б фейком, це давно б вже виявилося. Але все навпаки. Випадки насильницького захоплення храмів, побиття вірян, незаконного відібрання церковного майна стали настільки численними та добре задокументованими, що дедалі більша кількість людей як в Україні, так і на Заході переконується в правдивості цієї інформації. Ми живемо в століття інформаційних технологій, і приховувати правду майже неможливо.

Наприклад, якщо інформація про гоніння на УПЦ – брехня, то куди подіти ось це:

«Фейки» про Церкву: зараз та за радянської влади фото 1

Настоятель Казанського храму в с. Ладижин Євгеній Воробйов після захоплення. Фото: СПЖ

Варто лише набрати в гуглі «захоплення храму», і інтернет видасть сотні подібних фото- та відеодоказів.

На цьому тлі заяви чиновників про відсутність будь-яких порушень прав віруючих в Україні виглядають не просто як відвертий цинізм, а як цілеспрямована акція з дезінформації української та міжнародної громадськості. І це аж ніяк не нове. Усе це було за радянської влади, коли більшовики знищували Церкву і водночас – намагалися створити красиву картинку про те, як у СРСР поважають право на свободу совісті.

Напевно, всі старі священники пам'ятають, як ще в 70–80-ті роки в Радянському Союзі спеціально не зачиняли деякі монастирі та собори, щоб водити туди іноземні делегації і розповідати, що в СРСР – повна свобода віросповідання. Закордонним журналістам та іншим діячам показували ченців, як звіряток у зоопарку. Мовляв, бачите – у нас в СРСР навіть є живі ченці, священники, можете їх помацати, ніхто нічого не забороняє та не знищує. Так було в Троїце-Сергієвій лаврі, Псково-Печерському монастирі. Так було і в Києво-Печерській лаврі в ті нечисленні роки за радянської влади, коли вона не була зачиненою. Для цього влада тримала відкритим і Володимирський собор у Києві, де тодішній митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко) із задоволенням розповідав усім охочим, як добре вірянам живеться при комуністах.

«Інтерв'ю» митрополита Сергія

Заяви радянських державних діячів про відсутність гонінь на Церкву в СРСР, призначені для радянської та зарубіжної преси, лунали регулярно. Але тут хотілося б навести приклад однієї дійсно унікальної спецоперації з дезінформації про реальне становище Церкви в СРСР, яку комуністам вдалося провернути в 1930 р. Йдеться про інтерв'ю митрополита Сергія (Страгородського) для радянських та іноземних журналістів, у якому він заявив, що гонінь на Церкву в СРСР немає, а віряни користуються повною свободою віросповідання.

І це в той час, коли багато тисяч священнослужителів і вірян були розстріляні й закатовані, томилися на засланнях та у в'язницях, коли сотні храмів було знищено, а майже всі монастирі закрито! Заяви, що всього цього немає, можна було очікувати від кого завгодно, але тільки не від людини, яка фактично очолювала Церкву в СРСР. Але не дарма ми говоримо, що такі інтерв'ю були спецопераціями. Існують документальні підтвердження того, що як запитання, так і відповіді насправді були написані головою «Спілки войовничих безбожників» Омеляном Ярославським і виправлені перед надсиланням до друку особисто Сталіним і Молотовим.

«Фейки» про Церкву: зараз та за радянської влади фото 2

Текст «інтерв'ю» митрополита Сергія з правками Сталіна та Молотова

Ось що вийшло в результаті (ми не будемо наводити повністю текст інтерв'ю, обмежимося лише ключовими моментами):

«Запитання: Чи справді існує в СРСР гоніння на релігію і в яких формах воно проявляється?

Відповідь: Гоніння на релігію в СРСР ніякого не було і немає. Відповідно до Декрету про відокремлення Церкви від держави сповідування будь-якої віри цілком вільне, і жодним державним органом не переслідується».

Це найперше запитання-відповідь інтерв'ю для радянської преси. Порівняємо його з цитатою з Telegram-каналу українського омбудсмена Д. Лубинця: «На мій погляд, в Україні станом на даний момент не відбувається жодного порушення прав віруючих». Це при сотнях захоплених храмів та всьому іншому!

Друге запитання-відповідь стосується закриття храмів (захоплень, у нашому сьогоднішньому варіанті):

«Запитання: Чи правда, що безбожники закривають церкви, і як до цього ставляться віряни?

Відповідь: Так, дійсно, деякі церкви закриваються. Але відбувається це закриття не з ініціативи влади, а за бажанням населення, а в інших випадках навіть за постановою самих віруючих».

І в запитанні, і у відповіді чітко простежується прагнення радянської влади відвести закиди в закритті храмів від себе самих і перекласти невдоволення вірян, що виникає при цьому, на якесь «населення». Те саме бачимо й сьогодні, збирається «населення», як правило, жителі населеного пункту плюс привезені активісти, та голосують за перехід храму в ПЦУ. Це, звісно, суперечить законодавству, згідно з яким вирішувати долю релігійної громади можуть тільки члени самої громади, але знімає відповідальність з влади – вона, мовляв, тільки виконує рішення народу.

Наступне запитання-відповідь стосується кримінального переслідування священнослужителів і знову до болю нагадує те, що коїться сьогодні:

«Запитання: Чи вірно, що священнослужителі та віряни зазнають репресій за свої релігійні переконання, їх заарештовують, виселяють тощо.

Відповідь: Репресії, здійснювані Радянським урядом щодо віруючих священнослужителів, застосовуються до них аж ніяк не за їхні релігійні переконання, а в загальному порядку, як і до інших громадян за різні антиурядові діяння».

Переслідування священнослужителів УПЦ здебільшого відбуваються через їхню вірність своїй Церкві. Всі чудово розуміють, що варто їм лише погодитися на перехід до ПЦУ – і всі їхні проблеми буде вирішено. Але формально це виглядає як переслідування за якісь кримінальні злочини, а не за релігійні переконання. Точнісінько як у Радянському Союзі.

Ще одне показове запитання-відповідь:

«Запитання: Чи користується будь-яка релігійна течія привілеями з боку Радвлади перед іншими релігійними течіями? І чи не надається Радянським урядом підтримка одній із цих течій?

Відповідь: За радянським законодавством усі релігійні організації користуються однаковими правами».

Скільки разів ми чули подібне твердження з вуст наших чиновників. А втім всі чудово бачать, що держава однозначно і дуже потужно підтримує ПЦУ. Але формально, з точки зору законодавства, всі дійсно рівні. Щоправда, з одним застереженням: поки не ухвалено закон про заборону УПЦ.

Висновки

Публікація «інтерв'ю» митрополита Сергія викликала великий резонанс за кордоном. Реакція була вкрай негативною. Можна сказати, що радянська влада домоглася прямо протилежного ефекту. Міжнародна спільнота ще більше переконалась у масштабності та жорстокості репресій проти Церкви в СРСР. Ця логіка дуже проста, але чомусь комуністи до цього не додумалися. Адже якщо фактичний глава Церкви говорить про відсутність якихось гонінь у той час, коли ці гоніння перевищують усе, що було досі в історії християнства, то це означає, що тиск держави на Церкву є настільки жорстоким, що церковні ієрархи змушені казати відверту брехню, яка дискредитує їх самих в очах і сучасників, і нащадків. Усім стає зрозуміло, що це зроблено під загрозою розправи.

Щось схоже відбувається й сьогодні: що більше українські чиновники заперечуватимуть очевидне, то більше зростатиме недовіра до них як на Заході, так і всередині України. Спроби переконати міжнародну спільноту у дотриманні прав вірян настільки незграбні, що приносять зворотний ефект.

Доходить до того, що нардепи цілком серйозно переконують західних партнерів, ніби УПЦ – це не релігійна організація, а «частина правоохоронної системи РФ», як це робить Інна Совсун. Або що УПЦ – це ФСБ, як запевняє нардепка Олександра Устінова.

Ці спроби є ще одним доказом того, що в Україні насправді відбуваються процеси вельми далекі від європейського розуміння того, що таке права людини і як вони мають дотримуватися. І обмеження військової та економічної допомоги, про що говорив О. Саган, відбувається насправді не через те, що на Заході дізнаються про «фейки» щодо порушення свободи віросповідання в Україні, утиски прав вірян, а радше тому, що вони не є фейками, а відображають реальний стан справ. І якщо так триватиме й надалі, то ми будемо мати дуже великі проблеми з євроінтеграцією, так розрекламованою владою. Запевнення чиновників тут не допоможуть. Єдиний спосіб довести на ділі дотримання прав людини в Україні – це дотримуватися їх.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також