Претензії РПЦ до УПЦ: де порушено логіку?

05 Лютого 09:33
1311
За час «сво» між вірянами УПЦ і РПЦ накопичилося безліч непорозумінь. Фото: СПЖ За час «сво» між вірянами УПЦ і РПЦ накопичилося безліч непорозумінь. Фото: СПЖ

За час війни між РПЦ та УПЦ накопичилося багато протиріч. Пробуємо охопити найголовніші.

24 січня 2024 року в Державному Кремлівському палаці Москви відбулася церемонія відкриття XXХII Різдвяних читань, які очолив Патріарх РПЦ Кирил. Він виголосив на заході довгу змістовну промову, наприкінці якої заявив, що «благословення Боже нехай перебуває з усіма вітчизнами, сини і доньки яких складають єдине Тіло РПЦ». Після цього митрополит Єкатеринбурзький Євгеній від імені Патріарха запросив усіх на святковий концерт.

А після концерту в Мережі виник скандал, оскільки на цьому самому церковному концерті прозвучала зовсім не церковна пісня «333», яка відверто суперечила словам очільника РПЦ. Для більшості читачів її назва буде не зовсім зрозумілою, тож пояснимо: «333» – це команда артилеристам «Батарея: 300-30-3» для синхронізації залпового вогню. Вогню не на навчаннях, а на війні РФ в Україні. Про це недвозначно говорить нам текст пісні (мовою оригіналу): «На машине с надписью мало, но б/у, по полю по полюшку едет ВСУ. А за этим полюшком русский офицер четко корректирует "Смерч" и "Искандер". На машине свастика, за рулём укроп, по полю по полюшку на колесах гроб. А за этим полюшком бывший хулиган четко корректирует "Смерч" и "Ураган". "Триста тридцать три" с ночи до зари от рассвета до заката "Триста тридцать три"!»

Інакше кажучи, на концерті РПЦ прославляються вбивства одними «синами і дочками єдиного Тіла РПЦ» (кажучи словами Патріарха Кирила) – інших синів і дочок. Адже більша частина солдатів ЗСУ – це парафіяни Української Православної Церкви. Ба більше, їхні вбивства в РПЦ називають «священними». Адже на іншому заході Різдвяних читань Ставропольський митрополит Кирил разом із генералом ЗС РФ очолив конференцію «Священна війна: преображення Росії», де так і заявив: «Коли переможемо в цій священній війні, тоді буде тривати преображення нашої Росії».

Ми розуміємо, що клір і віряни РПЦ упевнені, що російські солдати воюють в Україні «за Вітчизну», «проти нацизму» та й взагалі – за все добре проти всього поганого. Наприклад, вікарій Патріарха єпископ Сергієво-Посадський Кирил так і каже, мовляв, російські солдати гинуть у чужій країні «в битві за добро, за світло».

Але як масові смерті з обох боків, величезні руйнування і горе можуть бути чимось добрим, а тим паче отримувати схвалення і підтримку Церкви? І як ми взагалі до такого дійшли? Адже якби комусь в УПЦ два роки тому сказали, що Росія вестиме в Україні війну, а РПЦ проводитиме концерти і конференції на її підтримку, то ніхто б ніколи не повірив. Пропонуємо простежити шлях стосунків між УПЦ і РПЦ від початку війни та детально розібрати недоліки оптичної схеми бінокля, через який у РФ дивляться на ситуацію навколо УПЦ.

Що сталося між УПЦ і РПЦ за останні два роки?

Сьогодні в ЗМІ існує безліч публікацій з аналізом війни між Росією та Україною, де детально розбирається: хто кого спровокував, хто перший почав, які справжні причини цієї війни, чи можна було без неї обійтися, хто тут правий, а хто винен тощо. Сперечатися щодо цього можна до нескінченності і ні до чого так і не дійти. Залишимо все це для історії, а самі спробуємо прослідкувати трансформацію свідомості багатьох представників РПЦ стосовно сприйняття війни від самого її початку й до сьогодні

Отже, 24 лютого 2022 року близько 4 ранку по всій Україні лунають вибухи. Українці вкрай здивовані – невже війна? Далі всі дивляться виступ Путіна, де він оголошує про початок «СВО», метою якої є «демілітаризація» та «денацифікація» України.

І дехто спочатку сприйняв це за чисту монету. Адже Україна останніми роками перетворилася за своєю суттю на найгірше втілення СРСР, де першотравневі паради змінили смолоскипні ходи і марші СС «Галичини». Ідеологія влади зводилась до такого: туди не ходи, сюди ходи, вишиванку одягай, російською не розмовляй, вір в «українського бога». Захоплення храмів, безкарне побиття вірян, кричуще беззаконня в судах, диктат активістів і багато-багато чого іншого ще з часів Порошенка настільки вже замучили простих людей, що вони вже чекали хоч якоїсь справедливості. Ніхто в той момент не думав про сотні тисяч убитих, зруйновані міста, втрачені території та що «денацифікація» прийде якраз не до влади, а до них самих.

З'являються повідомлення про перші жертви та руйнування. З'являються й перші коментарі з РФ, мовляв, не треба було брязкати зброєю й провокувати постійною демонстрацією «американського» озброєння. Мовляв, самі напросилися.

І тут публікується несподівано жорстка заява Блаженнішого Онуфрія, в якій він засуджує агресію РФ і благословляє паству на захист України. Багато росіян сприйняли це з подивом – навіщо? Адже ніхто в Росії не збирається й не буде вбивати своїх одновірців. От тільки-но ж Путін чітко позначив: утилізуємо вашу зброю, візьмемо під контроль буйних націоналістів, які жити не дають нормальним людям, і на цьому вся «СВО» закінчиться.

Але нічого не закінчувалось, все тільки починалось. Люди, яким вдавалося виїхати з окупованих сіл у центрі України, розповідали, що дії солдатів РФ ніяк не схожі на «визвольні». У соцмережах з'являються перші фото і відео вбитих мирних жителів. Картинка про «денацифікацію» почала тріщати по швах.

А що ж реакція РПЦ? Вона була спочатку максимально обережною. Відчувалося, що Патріарх у певній розгубленості. Він поки що не розумів, як можна пов'язати той факт, що в Україні перебуває його паства, та очевидну реальність, що проти цієї пастви ведеться війна.

За тиждень після початку воєнних дій з'являється перша його реакція: «Не дай Боже, щоб нинішня політична ситуація в близькій нам братній Україні була спрямована на те, щоб злі сили, які завжди боролися з єдністю Русі та Руської Церкви, взяли гору. Не дай Боже, щоб між Росією та Україною пролягла страшна межа, обагрена кров'ю братів».

Але ця заява не задовольнила в Україні «гарячі голови», адже всі чекали виразного засудження війни. На адресу Патріарха посипалися звинувачення за його «розмиту» позицію, аж до припинення поминання. Тоді СПЖ опублікувала статтю, в якій закликала не поспішати з висновками і не пов'язувати Церкву з політикою.

І якийсь час РПЦ намагалася позиціонувати себе «над конфліктом». Не було жодної відповіді на звернення Синоду УПЦ від 28 лютого 2022 р., де ієрархи просили Патріарха «сказати Першосвятительське слово про припинення братовбивчого кровопролиття на українській землі і закликати керівництво Російської Федерації до негайного припинення бойових дій». Але не було ще й відвертої підтримки російської влади.

Але цей період тривав не так довго. Минуло кілька тижнів, і стало зрозуміло, що так звана «спецоперація» переростає в повномасштабну війну з величезними жертвами і серед військових (з обох сторін), і серед мирного населення України. А незабаром церковний маятник хитнувся від позиції «нейтрально» в бік «підтримка влади».

Після того як 13 березня в Храмі Христа Спасителя Патріарх вручив голові Росгвардії генералу Віктору Золотову ікону зі словами, що «цей образ надихне молодих воїнів, які приймають присягу», а генерал у відповідь поскаржився, що в «СВО» все йде «не так, як хотілося б» лише тому, що «нацисти ховаються за спинами мирних громадян».

«Але ми йдемо до наміченої мети крок за кроком, і перемога буде за нами. А ця ікона захищатиме російське воїнство і прискорюватиме нашу перемогу», – заявив генерал Патріарху, а той схвально похитав головою.

І от після цих патріарших кивків стало зрозуміло: РПЦ та армія РФ тепер разом. З усім, що з цього випливає.

Претензії РПЦ до УПЦ: де порушено логіку? фото 1

Саме після цієї публічної підтримки армії з боку Московського Патріарха в Україні розпочалась нова хвиля переслідування вірян УПЦ. Відео з Патріархом і Золотовим стало в Україні «вірусним». Ним із обуренням ділилися десятки і сотні тисяч людей. Почався терор проти «московської» Церкви.

Вірян з ненавистю виганяють із храмів, спецслужби проводять обшуки і всіляко знущаються, у ЗМІ та різних «кварталах» УПЦ цинічно принижують. І це при всьому тому, що самі віряни УПЦ нарівні з усіма, а то й більше (бо лінія фронту на сході, де переважно перебувала паства УПЦ) потерпають від війни.

Водночас у російській пресі раз-у-раз з'являються публікації, де, немов підливаючи олії в цей вогонь терору, лунають висловлювання ієрархів РПЦ про «нашу єдність», про «патріаршу відповідальність за український народ» тощо. Питається, навіщо? Хіба ви не бачите, що відбувається? Хіба складно провести логічний ланцюжок, що в Україні «єдність» РПЦ з УПЦ тепер розуміють як «єдність» УПЦ з російською армією, яка вбиває українців? І йдеться не тільки про нецерковних людей, а й про священників із парафіянами. Вони відчули себе зрадженими Московським Патріархатом.

Ось, дивлячись на цю повну неадекватність керівництва РПЦ у розумінні ситуації, в якій опинилась УПЦ в цій війні, бачачи бажання надати масовому вбивству богословського обгрунтування, священноначалля Української Православної Церкви ухвалює рішення про проведення Собору єпископів УПЦ, а потім і Помісного Собору.

І хоч би як намагалися його згодом очорнити прихильники «СВО», називаючи «незаконним», «лжесобором, де священноначалля прогнулося під владу», але вони ніяк не можуть зрозуміти однієї очевидної істини. Люди, які на той час вже стільки років терпіли за свої переконання, буквально проливали за це кров, не могли ось так просто в один момент стати слухняними маріонетками спецслужб.

Не можуть зрозуміти, що Собор у Феофанії збирався з єдиною метою – підтвердити і зміцнити адміністративну незалежність УПЦ, повністю відгородившись від антихристиянського курсу РПЦ. Цей Собор став реакцією на прогресуючу духовну хворобу православних побратимів.

Хоча вони після цього й зловтішалися, що, мовляв, не допомогли вам ваші «прогини» перед гонителями, але ніхто й не мріяв, що після рішень Собору припиниться переслідування вірян і перестануть захоплювати храми.

Ще раз: «Феофанія» – це свідчення про хибність шляху, яким пішла РПЦ, і декларація того, що ми в цьому не беремо участі. Саме так вчинив Блаженніший свого часу у Верховній Раді, коли демонстративно не встав під час вшанування «героїв АТО». І в парламенті, і в наступних коментарях він чітко заявив про свою антивоєнну позицію. Тоді це було свідченням перед владою, а тепер це було свідчення перед усією Церквою. Ні більше ні менше.

З цього моменту починає проявлятися дивовижна нездатність проповідників війни до логічних умовиводів. Наведемо лише найпоширеніші порушення елементарної логіки.

Перше порушення логіки: коли ми, втрачаючи хлопців, вас рятуємо, а ви тільки скиглите

У риториці величезної частини росіян, зокрема і з РПЦ, прозирає образа на українців – мовляв, ось ми вас визволяємо від нацизму, втрачаємо своїх хлопців, а ви не тільки не дякуєте, а ще й солідаризуєтеся з вашою нацистською владою.

Таке враження, що в уяві таких людей армія РФ – це якийсь шляхетний лицар, що прийшов звільняти принцесу з полону жахливого дракона. Ось тільки цей «лицар» під час сутички вражає зовсім не дракона, а саму принцесу. Ми не будемо наводити статистику загиблих мирних жителів, не будемо показувати руїни, що колись були містами і селами в різних регіонах України. Просто нагадаємо цифри, які стосуються УПЦ.

За час війни загинули 14 кліриків, 5 зникли безвісти (і ми розуміємо, що це означає), 20 поранено. Повністю зруйновано 119 храмів, частково – 329. Від обстрілів постраждало 30 монастирів. І щодня ця статистика поповнюється.

Росіянам навіюють, що в Україні їхня армія бореться проти фашистів, бандерівців, азовців тощо. Тобто, якщо дотримуватися «казкової» аналогії, – проти дракона.

Але насправді все зовсім по-іншому. Радикалів у ЗСУ – мізерний відсоток. Переважна більшість – звичайні чолов'яги, трудяги. І військові кажуть, що серед тих, хто воює на фронті, – 70–80% парафіян УПЦ.

Хтось пішов захищати Батьківщину сам, когось забрали з дому не питаючи. І величезна їх частина гине. В УПЦ вже немає храмів, де б не поховали або когось із парафії, або родичів вірян, а то й синів священників.

У Запоріжжі відспівали Олександра Коваленка, брата митрополита Запорізького Луки. Під Мукачевим відспівали Василя Фечка, сина священника Василія. Під Сумами відспівали Василя Коробейника, сина священника Геннадія. У Білилівці відспівали племінника митрополита Білоцерківського Августина і сина священника Михаїла – Іоанна Маркевича. І таких прикладів можна наводити дуже й дуже багато.

Невже смерті всіх цих людей – і є та сама «денацифікація»? Але чому гинуть вони, а «нацистів, терористів і сатаністів» з «Азова» спокійно відпускають на свободу? Адже саме необхідністю «очищення» України від таких людей і виправдовувала РФ початок своєї «сво». То, може, «денацифікація» – це просто пропагандистська казка для народу, а війну російська влада розпочала й продовжує виходячи зі своїх геополітичних інтересів?

Можна про це довго дискутувати, але є простий та очевидний факт – усі «звільнені від нацизму» території України російська влада включила до складу РФ. І навряд чи є сумніви, що в разі завоювання нових земель їх спіткає така сама доля. Є у війні, безумовно, й інші інтереси: геополітичні, фінансові, ресурсні тощо. То навіщо тоді ці казочки про те, що «ми вас звільняємо»? Адже під основним ударом опинилися якраз не «бандерівці» Галичини, а південно-східні області, де завжди були сильні проросійські настрої. Саме там «прилітає» майже щодня, саме там люди не знають, чи переживуть наступний день.

З цієї причини дуже багато затятих русофілів через кілька тижнів і місяців війни перетворилися на ненависників усього, що пов'язано з Росією. І цьому сприяли не стільки СБУ чи американці із «бандерівцями», а скільки самі росіяни. Православний народ – це ж не завжди далекий від інтернету й цивілізації соціум. Воцерковлені люди теж читають, аналізують і роблять висновки. Наприклад, такі, що знищення інфраструктури минулої зими – це зовсім не турбота про «братиків» та не звільнення їх від тиранії влади, а спроба (до речі, невдала) вирішити свої військові завдання, не зважаючи на таку «дрібницю», як страждання «мирняка».

Тому українці, через два роки війни, зовсім не так, як росіяни, сприймають розповіді про «єдність Святої Русі». Для них ці розповіді стали пропагандистською казкою – аж надто явно вони розходяться з дійсністю.

Друге порушення логіки: коли моляться за єдність Святої Русі, але при цьому знищують її серце

Як можна молитися за «єдність Святої Русі» й одночасно підтримувати військові дії, які цю єдність руйнують? Патріарх Кирил у вересні 2022 року ввів у літургію молитву про цю саму «Святу Русь». Ось її фрагмент (мовою оригіналу):

«Господи Боже сил, Боже спасения нашего, призри в милости на смиренныя рабы Твоя, услыши и помилуй нас: се бо брани хотящия ополчишася на Святую Русь, чающе разделити и погубити единый народ ея. Возстани, Боже, в помощь людем Твоим и подаждь нам силою Твоею победу. Верным чадам Твоим, о единстве Русския Церкви ревнующим, поспешествуй, в духе братолюбия укрепи их и от бед избави. Запрети раздирающим во омрачении умов и ожесточении сердец ризу Твою яже есть Церковь Живаго Бога, и замыслы их ниспровергни. Благодатию Твоею власти предержащия ко всякому благу настави и мудростию обогати! Воины и вся защитники Отечества нашего в заповедех Твоих утверди, крепость духа им низпосли, от смерти, ран и пленения сохрани!»

Що таке «Свята Русь» – ніхто в реальності не знає. Термін це не церковний, він означає якийсь віртуальний духовно-культурно-світоглядний простір, спільний для Росії, України та Білорусі. Передбачається, що народи цих територій мають триматися разом. Але як усе це узгоджується з реальністю, де один народ цієї «Русі» воює проти іншого, – незрозуміло.

У молитві йдеться про сили, які на неї «ополчишася» з метою розділення. Але, по-перше, якщо під цими силами маються на увазі не українці, а Захід, то чому РФ не воює проти нього? Чому ракети летять на Київ, Львів, Хмельницький, а не на Берлін, Лондон чи Вашингтон? Адже українські міста якраз і є частиною цієї самої «Русі». А Київ – так взагалі «мати міст руських». І хіба не сприяють ракети тому самому «розділенню» і «погубленню Святої Русі», проти яких спрямована молитва?

По-друге, Патріарх чомусь висловлює співчуття лише тоді, коли гинуть жителі «російської» частини «Святої Русі». 31 грудня 2023 року він опублікував заяву з приводу удару ЗСУ по Бєлгороду, через який загинуло 24 особи: «Глибоко вражений трагедією, що сталася в Бєлгороді та спричинила загибель і поранення багатьох людей. Обстріл мирних жителів, серед яких були й діти, не може мати жодних виправдань, бо він виявляє нелюдську злість і ненависть його виконавців». А втім двома днями раніше внаслідок масового обстрілу міст України загинуло понад 50 мирних жителів. У РПЦ цього навіть «не помітили». То про яку єдність Русі йдеться?

Третє порушення логіки: коли Патріарх підтримує тих, хто тебе вбиває, але ти зобов'язаний його поминати

Як можна вимагати поминання Патріарха від тих, кого він непрямо іменує «світовим злом»? Адже саме так Предстоятель РПЦ характеризує тих, з ким воює РФ.

«Ми вступили в боротьбу, яка має не фізичне, а метафізичне значення», – так сказав він на проповіді в Прощену неділю, 6 березня 2022 р.

«У світі існує таке явище, як боротьба добра зі злом, і вона проходить і по державних кордонах», – сказав він 2022 року на зустрічі з військовими в госпіталі.

«Сьогодні наша країна зіткнулася з очевидним викликом зла – того самого зла, яке загрожує всьому світу», – промова Патріарха на зустрічі з Комітетом сімей воїнів РФ 12 грудня 2023 року.

«Моліться за Вітчизну, бо вона протистоїть нині світовому злу», – промова глави РПЦ у Троїце-Сергієвій лаврі 8 жовтня 2023 року.

Як можна поминати Патріарха, якщо він, за фактом, каже, що загиблий в Україні солдат РФ прямує в рай: «Він себе приносить у жертву за інших. І тому віримо, що ця жертва змиває всі гріхи, які людина зробила».

Так, Патріарх не конкретизує, що говорить саме про російських солдатів. Але у світлі всієї його риторики ми не можемо уявити, що він мав на увазі українських воїнів.

Вимагати поминання Патріарха в такий момент – це як чекати від дитини зізнання в любові батькові, коли той до крові розбиває їй обличчя. І навіть якщо уявити, що удари ці – з виховною метою, то вимагання любові саме в цей момент виглядають знущально. Як можна вимагати поминання Патріарха як очільника єдиної Руської Церкви, якщо ця єдність, за його словами, полягає в «молитвах за Росію, за Президента, за воїнство; коли кожен із вас розуміє, що в нього своє місце в цій боротьбі за свободу нашої Вітчизни». Невже хтось може всерйоз вважати, що українець, у якого вбили на війні рідних або зруйнували дім, стане називати «великим господином і отцем» того, хто підштовхує до війни з ним як «світовим злом»?

Четверте порушення логіки: коли духовні воїни раптом стають «слабаками» і «зрадниками»

Деякі сили в РПЦ полюбляють розповідати, що православні в Україні виявилися духовними слабаками, зрадниками, які пішли на угоду з владою.

Але яким чином віряни, які втрачають свої храми, становище в суспільстві, роботу, матеріальні можливості заради того, щоб бути в істинній Церкві, раптом стають покірними владі, головне завдання якої – загнати всіх у ПЦУ? У чому це проявляється?

Яким чином ревнителі Православ'я і канонів, які довели це не словами, а самим своїм життям, раптом виявилися «порушниками канонічних правил»?

Згадаймо, що починаючи з 90-х років мільйони православних на Західній Україні, а з 2014 року – і в усій країні жорстко переслідувалися за приставку «МП». Проте весь цей час вони не припиняли поминати за богослужінням Патріарха Московського, а 2022 року раптом перестали. Що з ними сталося? Вони захворіли чи раптово втратили духовну стійкість? І чому потрібно думати, ніби щось сталося саме з ними, а не з самим Патріархом? Невже цьому немає жодного пояснення?

П'яте порушення логіки: коли ти смієшся над тими, хто «отримав і війну, і ганьбу», будучи режисером цієї ситуації

У «провоєнній» частині РПЦ дуже полюбляють цитувати фразу, яку приписують Черчилю: «Якщо країна, вибираючи між війною і ганьбою, вибирає ганьбу, вона отримує і війну, і ганьбу». Її проектують на УПЦ з недвозначним натяком – мовляв, ви, провівши Собор, зрадили РПЦ і «лижете чобіт владі», а у вас все одно забирають храми.

Тут варто згадати, що перед війною Думенко скаржився, що влада не те що не організовує захоплення – вона відмовляється реєструвати вже «переведені» за часів Порошенка храми.

А почалась нова надпотужна хвиля захоплень після 24 лютого 2022 року. І ми всі розуміємо чому. Найгарячіша ж фаза захоплень припала на зиму – весну 2023 року, коли влада усвідомила, що жоден примус до об'єднання з ПЦУ не «спрацював». Не дали результату ні масштабні обшуки СБУ, ні кримінальні провадження, ні кампанії ненависті в ЗМІ. Тобто ми можемо говорити про два висновки:

  1. Репресії проти УПЦ влади і суспільства спровокував напад РФ, точніше – його підтримка з боку РПЦ.
  2. В УПЦ могли б легко припинити всі гоніння, пішовши на вимоги влади щодо об'єднання з ПЦУ. Але цього немає.

Як в РПЦ можуть говорити, що влада продавила Блаженнішого та єпископат на проведення «СБУшного» Собору у Феофанії, якщо немає головного результату, заради якого державі він міг бути потрібен – об'єднання з ПЦУ? Навіщо владі потрібен був цей Собор, якщо вони навіть не зареєстрували нову редакцію ухваленого на ньому Статуту?

Як тут можна міркувати про «ганьбу і війну» стосовно людей, які зазнають репресій з твоєї ж вини, – це питання совісті авторів. Які, до речі, пишуть свої опуси про «зрадників», сидячи у гаразді та комфорті.

Шосте порушення логіки: РПЦ із «СВО» діє так само, як УПЦ з АТО?

Одна з найголовніших претензій до УПЦ та її священноначалля від представників РПЦ – ідеологема «де ви були вісім років». Вона має на увазі, що під час війни на Донбасі УПЦ була глухою і німою щодо страждань донбасівців і нічого не робила для їхнього полегшення. А тому й нинішні претензії до РПЦ і Патріарха безпідставні. Мовляв, у дзеркало подивіться, засоромтеся й замовкніть. І перш ніж порівнювати позиції священноначалля Церков, давайте згадаємо кілька нецерковних моментів.

По-перше, АТО, за всіх питань до її моральної сторони, українська влада вела на своїй території. І цю владу (яка з'явилася біля керма після перемоги «Євромайдану») РФ у 2014 році визнала легітимною.

По-друге, сама АТО виникла тому, що в Москві дали жителям ОРДЛО зрозуміти – їх готові прийняти до РФ так само, як Крим. Не було б ідеологічної, фінансової та військової підтримки – не було б і АТО. А отже – і страждань донбаського народу, які з початком «СВО» стали тільки сильнішими.

Тепер про позицію священноначалля.

У листопаді 2023 року в Москві відбувся 25-й з'їзд Російського народного собору, на якому головував Патріарх Кирил. Перед його початком Путін оголосив хвилину мовчання на честь загиблих солдатів «СВО». Усі постояли й помовчали. І начебто «прохідна» ситуація. Чому ми про неї пишемо?

У травні 2015 року в ЗМІ та соцмережах була розгорнута кампанія хейту Блаженнішого Онуфрія за те, що той не встав у Раді під час вшанування героїв АТО. Дуже багато хто сприйняв це як підтримку Росії в донбаському конфлікті. Але Українська Православна Церква не була на чиємусь боці. Вона в особі Митрополита Онуфрія протестувала проти війни як явища.

Блаженніший Онуфрій відповів усім хейтерам так: «Ми не встали, тому що це був наш протест проти війни як явища. Ми не хочемо, щоб війна тривала на нашій землі. Ми не хочемо, щоб люди вбивали одне одного. Ми хочемо миру, і щоб на нашій землі було Боже благословення».

А незабаром Блаженніший Онуфрій дав велике інтерв'ю СПЖ, де продовжив цю тему: «Це братовбивча війна. І тому Церква, як після революції 1917 року, так і після Революції гідності в 2013–2014 роках закликає, щоб люди примирилися один з одним, щоб люди пробачили один одного... Церква закликає, щоб люди знайшли в собі сили пробачити один одного і перестати вбивати один одного. Ця позиція Церкви не від сьогодні: вона дотримувалася такої позиції після 1917 року, така вона була і в інші періоди, за часів Київської Русі, коли наші князі при святому Володимирі повставали, братів убивали – Святополк, потім один князь проти іншого. І тоді наша Церква, канонічна Церква, закликала: прощайте один одному! За це виганяли ченців і єпископів, нас ненавиділи, а потім бачили, що ми були праві, і примирялися».

А 2016 року Митрополит Онуфрій благословив проведення наймасштабнішої Всеукраїнської хресної ходи за мир, коли дві величезні колони вийшли зі Святогірської та Почаївської лавр і за кілька тижнів з'єдналися в Києві в єдиній молитві у День Хрещення Русі.

Цю ходу можна було назвати молитовним протестом проти війни. І саме так її й сприйняли в українському суспільстві. Проти УПЦ почалося тотальне цькування. Хрестоходців не пропускали через міста, радикали організовували на них напади, поліція заявляла про «замінування доріг», на всіх каналах була суцільна вакханалія ненависті, а в Раді нардепи істерично кричали, щоб віряни йшли вимагати миру не до Києва, а до Москви, «до Путіна».

Вже під час війни в Україні, коли до Лаври привезли групу російських полонених, Блаженніший Онуфрій відслужив із ними молебень, роздав молитовники і навіть шоколад (що викликало шквал критики патріотів). Але головне навіть не це, а ті слова, які сказав Предстоятель:

«Хочу побажати, щоб Господь повернув вас у свою батьківщину, сім'ї, щоб ви побачили матерів, сестер, дружин, дітей, братів, друзів. Хотів би, щоб ви їм сказали такі слова: ми не хочемо війни, яка сьогодні ведеться в Україні. Ми не хочемо, щоб руйнувалися наші міста, селища, щоб гинули наші та ваші люди. Не хочемо, щоб матері ні в Україні, ні в Росії зустрічали своїх мертвих синів і плакали над ними гіркими, невтішними сльозами. Це потрібно зупинити, це можна зупинити.

Треба знайти слово любові, яке б могло змусити замовкнути гармати, зупинити ракети. Ми хочемо, щоб був мир. Наша УПЦ робила все, щоб російський та український народи жили в мирі, злагоді та любові. Вийшло так, як вийшло. Але навіть якщо зло сталося, його слід зупинити. Нехай Господь дасть нашим правителям мужність, розум, мудрість знайти те слово любові, яким зупиняється всяке зло. Хочу побажати, щоб Бог зберігав вас, усіх людей, що перебувають на полі бою. Війна – не той засіб, яким можна досягти єдності між народами, між сім'ями. Насильство неспроможне створити єдність, єдність створюється любов'ю. А любов – це Бог. Той, хто молиться і виконує божественні заповіді, є Божою людиною. Нехай Бог благословить наші землі миром.

Не можна вбивати один одного. Смерть не приносить нікому користі, а лише горе у кожну оселю. Щоб народи, що вийшли з єдиної купелі Хрещення воювали один з одним – це ганьба. І ми повинні зробити все, щоб це безумство припинилося».

У цій довгій цитаті немає ані викривального пафосу, ані архіпастирської пишномовності, ані політичної доцільності. Це слова не Предстоятеля, а пастиря та батька. Вони йдуть не від розуму, а з серця.

І ми були б щасливі, якби точно так само говорив і Патріарх Кирил. Ось тоді б його продовжували поминати в кожному храмі УПЦ.

Сьоме порушення логіки: коли РПЦ підтримує «СВО», бо Церква історично завжди була на боці своєї влади та народу

Якщо це так, то й УПЦ мала б підтримати владу при проведенні АТО.

Не треба було Блаженнішому жодних «невставань», жодних інтерв'ю із заявами, що Церква відстоює мир. Не треба було організовувати ніяких Всеукраїнських хресних ходів за мир. Навіщо було викликати на себе ненависть націоналістів, суспільства і ЗМІ? Можна було приєднатися до провоєнної позиції УГКЦ, УПЦ КП і ПЦУ, які аргументували свою підтримку АТО саме тим, що вони «на боці своєї влади і народу». Можна було підтримати владу і зберегти можливість для УПЦ залишитися в тому становищі, в якому вона була до Майдану.

І це найлегший шлях, якщо Церква хоче залишатися придворною організацією з релігійним ухилом, отримувати «плюшки» з рук влади. Але якщо Церква хоче залишатися Церквою, вона має йти іншою дорогою. Нагадаємо цитату Митрополита Онуфрія: «Війна – не той засіб, яким можна досягти єдності між народами, між сім'ями. Смерть не приносить нікому користі, а тільки горе в кожну оселю. Насильство не може створити єдність, єдність створюється любов'ю».

Восьме порушення логіки: коли стежиш за виконанням канонів іншими, а в цей час сам їх порушуєш

Незважаючи на окремі голоси в РПЦ, які віщають про «розкольницький» статус УПЦ після Феофанії, на офіційному рівні в Московському Патріархаті стверджують, що Українська Православна Церква зберігає свій канонічний статус. А відповідно – рішення її керівних органів повністю легітимні. Але як у такому разі можна «віджимати» в неї цілі єпархії? Як можна ігнорувати рішення священноначалля УПЦ?

Відібрано Крим, Бердянську єпархію, частину Херсонської, незрозуміла ситуація на непідконтрольній Україні частині Донбасу. У кожному випадку вживалися різні методи і пояснення (у випадку Криму Синод РПЦ навіть посилався на рішення Собору УПЦ у Феофанії). Але всі чудово розуміють – жодних пастирських причин для подібних дій не було й немає. За фактом виходить, що в Москві користуються формулою, за яку ще самі нещодавно критикували Фанар: «Кордони Церкви мають слідувати за кордонами держави».

Ми бачимо, що Московська патріархія методично забирає в УПЦ єпархії на відібраних російською армією територіях. Попутно спричиняючи глузування над УПЦ в українських «патріотів».

Але чим тоді дії РПЦ глобально відрізняються від дій ПЦУ (якщо не брати до уваги позацерковний статус думенківської організації)? Тільки масштабом експропріацій?

І РПЦ, і ПЦУ діють сьогодні «за правом сильного». Тільки де тут «єдність Святої Русі»? Де Христос, де любов? Де, зрештою, ці самі канони?

Дев'яте порушення логіки: коли Церква підтримує війну, бо так моляться на літургії

Прихильники війни в РПЦ цитують молитву з Анафори літургії свт. Василія Великого:

«Помяни, Господи, благоверных и христолюбивых правителей, ихже оправдал еси правити на земли: оружием истины, оружием благоволения венчай я, осени над главами их в день брани, укрепи их мышцу, возвыси их десницу, удержави их правление, покори им вся варварския языки, брани хотящия…»

З цієї молитви робляться висновки, що будь-які заяви про непоєднуваність війни з літургією – неправомірні.

Але кожен християнин знає, що підходити до Причастя в стані ворожнечі з кимось – неприпустимо. Тут же нам хочуть вселити, що війна (з усіма супутніми жахами) і Євхаристія – цілком поєднуються, бо є отака молитва святого.

По-перше, дослідження цієї молитви доводять, що «провоєнні» її частини не були написані святителем, а є пізніми вставками невідомого походження. А по-друге, навіть якщо сприймати її як «чисту монету», то як можна ці слова проєктувати на нинішню ситуацію? Що українці – це не частина «Святої Русі», не «єдине ціле Тіла Руської Церкви», а «варварські язики»? Але якщо це так, навіщо від варварів вимагати поминання? І хто тоді виходить Патріарх РПЦ? Предстоятель «язиків, що хочуть брані»?

Десяте порушення логіки: коли фраза «Бог рятує світ через Путіна» проходить, а заміна слова «перемога» на «мир» – ні

25 січня 2024 року в рамках Різдвяних читань відбулася спільна конференція РПЦ та ЗС РФ «Священна війна: преображення Росії», на якій Митрополит Ставропольський Кирил заявив: «Коли переможемо в цій священній війні, тоді буде тривати преображення нашої Росії». Пізніше вікарій Патріарха архієпископ Савва (Тутунов) опублікував у своєму тг-каналі допис воєнкора Афанасьєва з такими словами: «Ми дійсно переживаємо нове Хрещення Русі – через кров і біль, у вогні війни наш народ повертається до себе, а точніше – до Бога». А архієпископ Сиктивкарський Питирим присвятив Путіну оду, де заявив, що через нього Бог врятує весь світ. Раніше той самий архієпископ заявляв, що солдати, які гинуть у «сво» «за вітчизну», – угодні Богу.

Академічний словник говорить нам, що «священним» називають того чи те, хто чи що визнаються кимось божественним, таким, що має святість, благодать: Священне Писання, священний сан тощо. Чи може мати стосунок до Бога і святості війна, що несе тільки смерті, руйнування, горе і страждання? Причому війна не справедлива й оборонна, а загарбницька, під час якої РФ приростає територіями.

Церква знає тільки одне Хрещення – водне, але тут потрібно ще одне – через «біль і кров»? І тільки так можна «повернутися до Бога»?

Будь-який вірянин знає, що Спасителем світу може іменуватися тільки Христос: «Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся» (Ів. 3:17). Коли архієпископ Питирим ставить на місце Христа Путіна – це як мінімум тривожний знак.

І все це пазли однієї картини. В РПЦ зараз «християнізується» війна. Тобто робиться все, щоб переконати людей – «правильна» війна зовсім не суперечить заповідям Христа. Ідіть і воюйте. А якщо помрете – то з вас, за словом Патріарха Кирила, змиються всі гріхи, ви потрапите до раю.

Відповідно, всіх, хто говорить, що війна не сумісна з молитвою і літургією, оголошують «пацифістами», «толстовцями» і жорстко переслідують.

Одного з відомих священників РПЦ за відмову читати на богослужінні молитву «Про перемогу» заборонили в служінні та позбавили сану. Йому влаштували справжнє цькування в церковних медіа та ЗМІ. Така сама доля спіткала священника Іоанна Коваля, який лише замінив у молитві слово «перемога» на «мир». А єпископ Ржевський за аналогічний «гріх» публічно принижував настоятеля в с. Погоріле Іллю Гавришківа. У результаті той обрав за краще звільнитися.

Такі дії в РПЦ аргументують тезою, що християнство – це не пацифізм.

Але уявімо собі наступний епізод у Євангелії: «І ось приходить один і питає Його, а як же мені вчинити, коли я боюся, що брат мій хоче мене вдарити, а можливо, і вбити, а потім заволодіти домом моїм?» І на це Христос відповів би: «Ти перший завдай йому удару і, якщо знадобиться, то і вбий його. І так врятуєш себе і убезпечиш дім твій».

Можете уявити собі таке або щось подібне? Але ті, хто шукає богословських обґрунтувань для військових дій, якось собі це уявляють. Хоча є і християнське розуміння передбачуваних загроз. Ось приклад зі Стародавнього патерика: «Хтось із отців запитав авву Сисоя: коли я сиджу в пустелі і прийде до мене варвар, бажаючи вбити мене, а я зможу протистояти йому – чи вбити мені його? Старець відповів: ні, але віддай його Богові. Бо, яка б спокуса не зійшла на людину, вона повинна говорити, що це через гріхи її сталося з нею. Все ж добре – з милості Божої».

Що б сказали сьогодні в Росії авві Сисою? Дурний авва, треба було давно зібрати братів, прийти до варвара, вбити його самого і його близьких, а на завойованих землях поставити бойовий прапор зі Спасом Нерукотворним.

Одинадцяте порушення логіки: коли без країни не може бути Церкви

Навіть люди невоцерковлені знають слова Христа: «Побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» (Мв. 16:18).

А Патріарх Кирил каже ченцям Троїце-Сергієвої лаври так: «Про найголовніше не молимося – про порятунок Росії <...> Бо якщо не буде вільної Росії, то й Церкви Руської не буде».

І ми справді не розуміємо – невже в РПЦ вважають, що в разі розвалу Росії зникне Церква? Але ж не буває вічних держав, наймогутніші рано чи пізно руйнуються, на їхньому місці виникають нові. І навряд чи РФ стане винятком.

Ми знаємо, що Церква починала своє життя в катакомбах і за цей час дала світу безліч святих. І якщо колись Церква на території РФ змушена буде туди повернутися, то що – її не стане? А як в Україні? Зараз УПЦ живе практично поза законом. На заході країни влада і поліція буквально «полюють» на вірян, які змушені проводити богослужіння потайки, щоразу в іншому домі в когось із парафіян (церкви давно захоплені). І що – якщо не стане України, не буде й УПЦ? Звичайно ж, буде. Але чому УПЦ може жити незалежно від держави, а РПЦ – ні?

Навіть якщо нас позбавлять усіх храмів, ми як Церква нікуди не зникнемо. Там, де є священник, де двоє-троє зберуться в ім'я Христа, де звершується Євхаристія, вже існує Його Церква. І після того, як УПЦ фактично викинули на узбіччя суспільного життя, вона не зникла. Ба більше, багато людей кажуть, що їхня віра стала набагато міцнішою, ніж у ситі «домайданні часи».

Дванадцяте порушення логіки: коли нагородами підштовхуєш людину до в'язниці

30 січня Предстоятель РПЦ нагородив митрополита Тульчинського Іонафана «за багаторічні та плідні архіпастирські труди і у зв'язку з відзначеним ювілеєм» орденом Сергія Радонезького I ступеня. Нагородив як Патріарх свого архієрея. І це при тому, що українському ієрарху присудили 5 років в'язниці за «визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, глорифікацію її учасників».

А 2022 року, коли по всій Україні відбувалися масштабні обшуки СБУ в храмах і монастирях, очільник ВЗЦЗ МП митрополит Антоній заявив, що такі обшуки «вписуються в контекст боротьби з усім російським». Радник Патріарха РПЦ о. Миколай Балашов тоді сказав, що з нетерпінням чекає на появу тексту законопроєкту про заборону «РПЦвУ», оскільки це «напевно захопливе читання».

І мимоволі виникає відчуття, що все, що відбувається з УПЦ, для російських братів – це не більше ніж «захопливе читання». А щоб додати йому «захопливості», можна своїми нагородами або коментарями підкреслити зв'язок з УПЦ, прекрасно знаючи, до чого це може зараз призвести.

Висновок: коли штовхають на мучеництво замість того, щоб постраждати самому

Ці всі (і багато інших) логічні порушення можна пояснити лише одним – затьмаренням розуму, яке настало внаслідок укорінення в гріху. Звучить пафосно, проте інакше не скажеш. І цей гріх, схоже, вбив усяке милосердя. Бо виникає враження, що для РПЦ страждання православних українців – це таке собі шоу, яке можна покрутити на «Спасі» і розповісти, що «саме заради цього б'ються проти нацистів наші хлопці». Розповісти, які ми доблесні принци, що звільняємо з лап дракона принцесу. А якщо принцеса, зранена «влучними» пострілами воїна, кричить йому, що вже не потрібно її визволяти, то казка не в'яжеться. Тому й вимагають від нас страждань, щоб дочекатися хеппі-енду.

В РПЦ українців постійно штовхають на мучеництво: треба й Патріарха поминати, і влаштовувати масові протести на вулицях, і для захисту Лаври забарикадуватися в її печерах, і багато іншого. Але, може, замість закликів до інших, постраждати самому? Адже для цього достатньо сказати прості слова: «Я християнин і не хочу вбивати православних братів по вірі».

Можна пройти Всеросійським хресним ходом за мир хоча б із Пітера до Москви. Можна Предстоятелю під час хвилини мовчання в Думі не встати разом з усіма, а потім сказати такі слова: «Це був наш протест проти війни як явища... Ми не хочемо, щоб матері ні в Україні, ні в Росії зустрічали своїх мертвих синів і плакали над ними гіркими, невтішними сльозами. Це потрібно зупинити, це можна зупинити».

І якщо мучеником ти навряд чи станеш, то сповідником – точно.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також