Чи повинен християнин захищати святині?

07 Лютого 20:05
746
Віряни мають відстоювати святині. Фото: СПЖ Віряни мають відстоювати святині. Фото: СПЖ

У вірян УПЦ забирають святині. Часто з застосуванням фізичної сили. Чи маємо ми їх захищати, і якщо так, то як?

Дуже часто СПЖ розповідає, що десь в Україні у вірян УПЦ забрали храм. Деякі громади виборюють його збереження, деякі – ні. Також майже щодня ми розповідаємо про молитовне стояння біля стін Києво-Печерської лаври. Це стояння триває вже майже рік. Навесні 2023 року у ньому брали участь сотні парафіян УПЦ. Сьогодні їх уже не так багато. І все частіше лунають голоси: а навіщо воно потрібне взагалі? Хіба ми, віряни, чи зможемо щось змінити? Чи не краще відступити та віддати святиню? Ми впевнені, що ні, не краще. Більше того, впевнені, що християни можуть і повинні протистояти тому беззаконню, яке твориться в нашій країні стосовно Церкви. Як? Для відповіді пропонуємо розглянути кілька випадків, як християни (наші з вами сучасники) відстоювали та відстоюють свої святині. І почнемо з Греції.

«Осквернення собору – образа всіх городян»

4 лютого 2024 року невідомі вандали осквернили кафедральний собор Елладської Православної Церкви у місті Лариса, розписавши його стіни гаслами на підтримку ЛГБТ, одностатевих шлюбів та образами на адресу Церкви. 

Сталося це за день до того, як у всіх храмах Греції мали прочитати енцикліку проти закону про легалізацію гей-шлюбів, ухвалення якого зараз обговорює уряд країни.

Але звернемо увагу на інше, а саме – як відреагували на інцидент віряни, світське суспільство та влада.

Буквально за годину після події в храмі зібралося кілька сотень городян. Увечері того ж дня до них додалися священники єпархії та віруючі з довколишніх населених пунктів. Цікаво, що єпархія обрала для назви зборів слова з Тріоді, які звучать так: «Люди Мої, що сотворив вам? І що Мені віддасте?» (цитата з 12 антифону Великої П'ятниці, переклад якої українською мовою звучить так: «Так говорить Господь Юдеям: “Народе Мій, що Я зробив тобі або чим досадив? Сліпців твоїх Я просвітив, прокажених очистив, чоловіка, що хворим лежав, Я з ложа підняв. Народе Мій! Що зробив Я тобі й чим ти Мені відплатив? За манну − жовчю, за воду − оцтом; замість любові до Мене цвяхами прибили Мене до хреста…"»). Народу прийшло так багато, що митрополит Ларисський Ієронім був змушений заспокоювати владу: «У нас мирна акція».

Але й сама влада не мовчала.

Першим висловився мер міста Танасіс Мамакіс: «Висловлюю свій гнів та огиду з приводу вандалізму храму св. Ахілія. Хворі уми образили не просто священне місце, а все місто та всіх його мешканців! Ніяке право на вільне вираження думки не може бути перетворене на непристойність та образу нашої релігії, ієрархії та священних символів».

Далі виступила обласна влада. У заяві пресслужби Фессалії сказано: «Захист суспільного простору є обов'язком усіх громадян, оскільки це життєво важливий елемент суспільства та, зрештою, самої демократії. Випадки вандалізму в громадських місцях заслуговують на негайне засудження».

Також слова обурення пролунали і з вуст головного секретаря Міністерства освіти, який сказав, що «образа, яка виявилася сьогодні у вигляді вандалізму святої церкви святителя Ахіллія, зачіпає не лише релігійну свободу, а й свободу слова». «Такі абсолютно погані дії підривають соціальну згуртованість», – зазначив чиновник.

Більше того, осторонь не залишилися й представники інших релігій. Наприклад, іудейська громада Лариси висловила «глибокий сум» з приводу того, що сталося, тому що «осквернення суспільного простору і тим більше священного місця зборів і молитов є абсолютно неприпустимим».

Як бачимо, у Греції і віряни, і чиновники, і навіть іновірці розуміють, що осквернення святинь є неприпустимим. Не може бути жодної демократії та свободи слова в країні, де святині чи релігія зазнають будь-яких переслідувань. Деякі грецькі ЗМІ навіть почали вимагати, щоб у країні було ухвалено закони проти «християнофобії» – на захист святинь від осквернення. При цьому представники влади вважають, що вандалізм щодо святинь – це ганьба та образа для всіх мешканців як міста, так і країни.

Грузія

У цьому зв'язку також треба згадати і про те, як відреагували віряни та влада Грузії на осквернення ікони блаженної Матрони. Нагадаємо, що в січні 2024 року в Тбілісі активістка облила фарбою ікону святої Матрони Московської. Причина – зображення Сталіна.

Наступного дня десятки людей прийшли з протестами до будинку Нати Перадзе, яка вилила фарбу на ікону. Учасники мітингу звинуватили Перадзе в образі ікони та заявили, що «самі зроблять те, чого не зробила держава та закон». У результаті була змушена втрутитися влада, яка взяла під охорону будинок жінки, а Тбіліський міський суд призначив їй п'ять діб арешту. Ікону відмили, поставили на більш чільне місце у соборі, і потім Патріархія зажадала, щоб її переписали. Проте пристрасті не вщухли. Бо вже через кілька днів тисячі людей вийшли на акцію протесту через осквернення ікони Матрони. Вони вимагали, щоб порушена проти жінки справа про дрібне хуліганство була перекваліфікована на кримінальну статтю.

«Ми зібралися тут із конкретною вимогою, цією вимогою є справедливість. Ми вимагаємо покарання для всіх, хто поводиться з нашою Матір'ю-Церквою у тій формі, яка переходить кордон», – сказав на акції протесту лідер руху Зураб Махарадзе.

Зазначимо, що в Грузії досить сильні антиросійські настрої. Тому, за логікою багатьох українських «патріотів», причина народного обурення абсолютно незрозуміла: на іконі зображено «російську» святу Матрону Московську, а фарбу на неї вилили тому, що на ній є тиран Іосиф Сталін. Що не так, чим незадоволені грузини? Окремі такі голоси лунали й у Грузії. Однак одна річ не погоджуватися з кимось з того чи іншого питання, і зовсім інша – ображати його. У Грузії такі речі чітко розуміють. Саме з цієї причини представники влади висловлюються на користь кримінальної відповідальності за осквернення релігійних будівель та об'єктів, незалежно від їхньої конфесійної належності. У правлячій партії «Грузинська мрія» заявили, що подібні заходи існують у низці країн ЄС.

Іншими словами, будь-яка розумна людина розуміє, що осквернення святинь – навіть якщо щось не подобається, – це зовсім дике явище, якому немає місця в цивілізованому суспільстві.

А що з Україною?

Але чому цього не розуміють в Україні? Чому в нашій країні просто неймовірна кількість блюзнірства, хули, прямих образ як на адресу «неправильної» Церкви, так і на адресу «неправильних» святих та «неправильних» вірян? Згадаймо, що після відверто блюзнірського виступу «95-го кварталу», в якому звучали слова, що ображають Бога, Біблію та Православ'я, не було нічого. Так, до суду на блюзнірників подали. А результат? Позитивного – жодного. Натомість є негативні. Наприклад, священникові у Вінниці полоснули бритвою по горлу. Іншому священнику, у Черкасах, зламали щелепу. Єпископа Івано-Франківського активіст кілька разів ударив кулаком в обличчя. А кілька днів тому жорстоко побили митрополита Лонгина. Зрозуміло, що ми християни, і коли б'ють нас у праву щоку, треба підставляти ліву. Також очевидно, що ми не можемо і не повинні боронити свої святині зі зброєю в руках. Але що ж ми маємо робити? 

Апостол Павло, наприклад, вимагав суду в кесаря ​​і мав усі права римського громадянина. Отже, і ми маємо вдаватися до таких заходів – юридичного захисту своїх святинь, своїх храмів, своєї віри та своїх прав. На те у нашій державі є Конституція, про існування якої треба нагадати багатьом чиновникам. Ми, християни, не маємо права мовчати, коли ображають наші святині. І маємо користуватися всіма законними засобами для того, щоб захистити їх.

Але насамперед ми можемо і повинні молитися. Усі разом, спільно. Молитовне стояння біля стін Лаври не вимагає від нас надзусиль – достатньо прийти та побути з тими, хто там майже щодня. Нехай раз на тиждень, нехай раз на два тижні – але це зробити. Киянам насамперед. А решті? Адже зараз не так просто, з урахуванням воєнного часу, приїхати до Києва.

Решта також може молитвою підтримувати Лавру і братію. Приклад тут – Чорногорія. Там десятки тисяч людей щодня виходили на молитву (хресна хода). Потім через ковід всі ходи були заборонені, але люди продовжували молитися. Вони щодня читали молитви, а у вікнах своїх будинків виставляли світильники – на знак підтримки Церкви. Іншими словами, віряни постійно нагадували владі, що «ми є, нас багато і саме ми – народ». Що заважає нам робити так само?

У цьому сенсі відвідування храму є необхідним обов'язком кожного з нас. Наша присутність на літургії є свідченням того, що ми з Христом, свідченням, що наша Церква жива, що ми і є Церква. І може тоді щось зміниться – і в нашому житті, і в житті нашої країни.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також